Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Третій навчальний рік Лемкіна, починаючи з осені 1923 року, був присвячений кримінальному праву і ще двом курсам лекцій від професора Макаревича. Він також почав слухати курс з міжнародного права{280}, який викладав Людвік Ерліх, той чоловік, який обіймав посаду завідувача кафедри, на яку безуспішно подавався Лаутерпахт. Лемкін знову змінив місце проживання, цього разу переїхавши до робітничого району з іншого боку залізничної колії, до якого треба було пройти під аркою мосту, що через два десятиліття служитиме головною брамою до єврейського гетто в окупованому німцями Лемберзі. Сьогодні будинок на вулиці Замарстинівській, 21, має темну і понуру атмосферу, кам’яниця потребує догляду й уваги.

Замарстинівська, 21, Львів, 2013 р.

Виглядало, що кожне нове помешкання Лемкіна було меншим за попереднє, так, ніби він спускався донизу.

62

У спогадах Лемкіна немає жодної згадки ані про одне з цих місць, ані про його життя у Львові. Втім, він згадує про «яскравий і найсенсаційніший» судовий процес, який відбувався в червні 1921 року в Берліні, за три місяці до того, як він почав своє навчання. Відповідачем був молодий вірменин Согомон Тейлирян, який здійснив убивство колишнього міністра османського уряду Талаата-паші у німецькій столиці. Процес відбувався у переповненій судовій залі (на місцях для публіки сидів молодий німецький студент-правник на ім’я Роберт Кемпнер, згодом, через чверть століття, він допомагатиме Лемкіну у Нюрнберзі). Головував суддя з доречним ім’ям д-р Еріх Лемберг. Тейлирян, «невисокий, смагляво-блідий»{281} студент, який відвідував уроки танців і мандоліни, стверджував, що він убив Талаат-пашу, аби помститися за вбивство його родини і вірмен з його рідного міста Ерзурума.

Адвокат, захисник Тейлиряна, розігрував карту тотожності групи, стверджуючи, що відповідач був лише месником «великої і терплячої» родини вірмен. Його зірковим свідком був Йоганнес Лепсіус, 62-річний німецький протестант-місіонер, який вказував на причетність турків до різанини вірмен 1915 року. Суддя Лемберг доручив членам журі присяжних звільнити Тейлиряна, якщо, на їхню думку, він діяв не з власної волі, а через «сум’яття почуттів». Присяжним знадобилося менше ніж годину, аби винести вердикт: «Невинуватий» — твердження, яке спровокувало багато галасу і заворушень.

Процес набув дуже широкого розголосу у пресі і став предметом дебатів в аудиторії університету.

«Я обговорював це питання з моїми викладачами»{282}, — пише Лемкін у своїх мемуарах. Він не вказав, про яких викладачів ішлося, але висловив стурбованість щодо справедливості законів, які дозволили Туреччині безкарно закатувати стількох своїх вірменських громадян. Лемкін сумнівався, що Тейлиряну слід було б діяти наче «самопризначений захисник совісті людства», що прагне підтримувати світовий моральний порядок. Однак його більше турбувало те, що вбивство невинних вірмен залишиться без покарання.

У наступні роки він часто розмовляв про це з викладачами. «Тейлирян вчинив правильно», — казав Лемкін своїм професорам. «Як тоді бути із суверенітетом, — спитав один з неназваних викладачів, — правом держави ставитися до своїх громадян на власний розсуд?» Строго кажучи, професор мав рацію: тоді міжнародне право дозволяло державі діяти так, як вона хоче. Дивно, але не було жодного договору, який би перешкодив Туреччині вчинити так, як вона вчинила — убивати власних громадян. Тут суверенітет був повний і абсолютний.

— Суверенітет призначений для інших речей, — спростовував Лемкін, — таких, як зовнішня політика, будівництво шкіл і доріг чи забезпечення добробуту народу. Він не означає дозвіл державі мати «право вбивати мільйони безневинних людей». Якщо так, то світові потрібні закони, спрямовані проти такої поведінки.

Лемкін розповідає у спогадах про дискусію з одним із викладачів (підтвердити правдивість цих слів, на жаль, неможливо), що переросла у грандіозний момент прозріння.

— Чи вірмени коли-небудь намагалися притягнути того турка до відповідальності і заарештувати за цю різанину?

— Немає такого закону, за яким його можна було б заарештувати, — відповів професор.

— Навіть попри те, що він безпосередньо причетний до вбивства стількох людей? — опирався Лемкін.

— Розгляньмо випадок, коли людина вирощує курей, — аргументував професор. — Вона їх вбиває. Чому б ні? Це не ваша справа. Якщо ви втручаєтесь — це порушення чужого права володіння.

— Вірмени — не кури, — різко сказав Лемкін.

Професор прийняв зауваження юнака, а тоді спробував зайти з іншого боку.

— Коли ви втручаєтесь у внутрішні справи країни, ви зазіхаєте на суверенітет цієї країни.

— Виходить, що вбивство Тейлиряном однієї людини — це злочин, але те, що ця людина причетна до вбивства мільйона людей, злочином не є? — перепитав Лемкін.

Професор знизав плечима. Лемкін був «молодий і розхвилювався».

— Якби ви хоч трохи розбиралися у міжнародному праві…

Чи ця розповідь була правдивою? Лемкін повертався до цієї дискусії знову і знову{283}, пояснюючи це тим, що справа Тейлиряна змінила його життя.

Боб Сілверс, редактор літературного журналу «Нью-Йоркський книжковий огляд» («New York Review of Books»), згадує, що чув цю саму історію у 1949 році на лекції Лемкіна у Єльській школі права (Сілверс запам’ятав свого викладача як людину «самотню, навіжену, складну, емоційну, ізольовану та експансивну»{284}, як когось, хто сам насправді не є надто чарівним, але «намагається зачаровувати людей»), Лемкін розповідав цю історію драматургам, дипломатам, журналістам. Мені було цікаво, хто був цей неназваний професор, з яким він мав таку специфічну дискусію. Була одна очевидна зачіпка: щоб у такій формальній обстановці, як навчальна аудиторія, наважитися на виклик викладачеві, він повинен був цього викладача достатньо добре знати.

63

Я звернувся до професора Романа Шуста, декана історичного факультету Львівського університету. Казали, що цей чоловік знає «усе» про минуле цієї навчальної установи. Ми зустрілися у той самий день{285}, коли Європейський суд з прав людини переглянув справу, яку так розвивав Лемкін, постановивши, що Туреччина не може криміналізувати посилання на масове вбивство вірмен як «геноцид», слово, яке ще не було вигадано, коли ці вбивства мали місце у 1915 році.

Декан Шуст займав невеличкий кабінет у колишній будівлі австро-угорського парламенту, нині — це