Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Нічого, — рикнув Северард. Фрост повільно захитав головою.

Ґлокта потер хворі очі.

— Очільник Інквізиції зникає, не лишивши по собі й сліду. Уночі він іде до своїх покоїв, їхні двері замкнені. Вранці він не відповідає. Двері виламують і бачать... — «Нічого». — У ліжку хтось спав, але тіла немає. Немає й найменших слідів боротьби.

— Нічого, — пробурмотів Северард.

— Що ми знаємо? Давуст підозрював, що в місті є змова, зрадник, що планує здати Дагоску гуркам. Він вважав, що в ньому бере участь хтось із членів правлячої ради. Видається ймовірним, що він розкрив особу цієї людини, а його якимось чином змусили мовчати.

— Але хто саме?

«Треба перевернути питання з ніг на голову».

— Якщо ми не можемо розшукати свого зрадника, то його треба змусити прийти до нас. Якщо він працює над тим, щоби впустити сюди гурків, нам потрібно лише успішно їх стримувати. Рано чи пізно він себе покаже.

— Ризиковано, — промимрив Фрост. «Справді, ризиковано, особливо для нового очільника Інквізиції в Дагосці, але ми не маємо вибору».

— Отже, чекаємо? — запитав Северард.

— Чекаємо та дбаємо про оборонні споруди. А ще намагаємося знайти якісь гроші. У тебе, бува, немає грошей, Северарде?

— Були. Я віддав їх одній дівці в нетрях.

— А. Шкода.

— Та ні, вона трахається, як навіжена. Я б однозначно її рекомендував, якщо вам цікаво.

Ґлокта скривився: у нього клацнуло коліно.

— Неймовірно зворушлива історія, Северарде, я ніколи не вважав тебе романтиком. Якби мені так сильно не бракувало фінансів, я заспівав би баладу.

— Я міг би поспитати в когось. Про яку суму йдеться?

— Та про невелику. Десь із півмільйона марок.

Практик швидко підняв одну брову. Сягнув рукою в кишеню, трохи в ній попорпався, витягнув руку й розкрив. У нього на долоні засяяло кілька мідних монет.

— Дванадцять бітів, — сказав він. — Я можу зібрати всього дванадцять бітів.

— Я можу зібрати всього дванадцять тисяч, — сказала магістр Ейдер. — «Крапля в морі, не більше». — Члени моєї гільдії нервують, справи останнім часом ідуть погано, переважна більшість їхніх активів задіяна в тих чи інших підприємствах. Я теж не можу надати багато грошей.

«Насмілюся сказати, що ви маєте значно більше, ніж дванадцять тисяч, але яка різниця? Я все одно сумніваюся, що навіть у вас може бути сховано півмільйона. Таких грошей, мабуть, не набереться в усьому місті».

— Можна подумати, ніби я їм не до вподоби.

Вона пирхнула.

— Ви ж вигнали їх із храму? Озброїли тубільців? А тоді вимогли грошей? Мабуть, справедливо буде сказати, що вони від вас не в захваті.

— Чи не було би справедливо сказати, що вони жадають моєї крові?

«До того ж у великій кількості, мені нема чого сумніватися».

— Можливо, але мені, я вважаю, вдалося переконати їх — принаймні поки що — утому, що ви принесете місту користь. — Вона на мить спокійно подивилася на нього. — Ви ж принесете користь, так?

— Якщо стримування гурків для вас у пріоритеті. — «А це для нас у пріоритеті, чи не так?» — Утім, іще якісь гроші були б незайвими.

— Гроші ніколи не бувають зайвими, але в цьому й полягає проблема з торгівцями. Їм значно більше до вподоби їх заробляти, а не витрачати, навіть у власних інтересах.

Вона тяжко зітхнула, постукала нігтями по столу й опустила погляд на свою руку. Якусь мить вона неначе думала, а тоді почала стягувати з пальців персні. Знявши нарешті усі, закинула їх у скриню, до монет.

Ґлокта насупився.

— Чарівний жест, магістре, але я просто не міг би...

— Я наполягаю, — відповіла вона, розстебнула своє важке кольє та кинула його у скриню. — Я завжди зможу роздобути ще, коли ви врятуєте місто. Так чи інакше, вони не принесуть мені жодної користі, коли гурки позривають їх із мого трупа, еге ж? — Вона скинула з зап’ястків важкі браслети з жовтого золота, всіяні зеленими самоцвітами. Браслети з брязкотом упали до всього іншого. — Беріть коштовності, поки я не передумала. Той, хто загубився в пустелі, має брати воду...

— Яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Кадія казав мені точнісінько те саме.

— Кадія — розумна людина.

— Так. Дякую за щедрість, магістре.

Ґлокта різко опустив кришку скрині.

— Це найменше, що я могла зробити. — Вона підвелася зі стільця й пішла до дверей, зашурхотівши сандалями по килиму. — Невдовзі я з вами поговорю.

— Він каже, що має негайно з вами поговорити.

— Як його звали, Шікель?

— Мотіс. Банкір.

«Ще один кредитор прийшов гучно вимагати свої гроші. Рано чи пізно мені доведеться просто заарештувати все їхнє кодло. Це покладе край моїм безладним закупам, але вирази їхніх облич при цьому будуть майже того варті». Ґлокта зневірено знизав плечима.

— Впусти його.

Це був високий чолов’яга п’ятдесяти з гаком років, майже хворобливо худорлявий, із запалими щоками та запалими очима. Його рухи відзначалися строгою точністю, а погляд — непохитною холодністю. «Неначе він оцінює вартість усього, що бачить, у срібних марках, і мою теж».

— Мене звати Мотіс.

— Мені про це повідомили, але, на жаль, доступних коштів наразі немає. — «Якщо не рахувати дванадцяти бітів Северарда». — Із боргом міста перед вашим банком доведеться зачекати. Вже недовго, запевняю вас.

«Лише поки море не висохне, небо не обвалиться, а по землі не почнуть вештатися дияволи».

Мотіс усміхнувся. «Якщо це можна так назвати. Акуратний, точний і абсолютно безрадісний вигин вуст».

— Ви неправильно мене розумієте, очільнику Ґлокта. Я прийшов не для того, щоб повернути борг. Мені випала честь упродовж семи років пропрацювати в Дагосці головним представником банківського дому «Валінт і Балк».

Ґлокта трохи помовчав, а тоді спробував зобразити невимушеність.

— «Валінт і Балк», кажете? Ваш банк, здається, фінансував Гільдію мерсерів.

— Ми вели певні справи з цією гільдією до її прикрого впадіння в неласку. — «Ще й які! Ви нею володіли, цілком і повністю». — Утім, ми ведемо справи з багатьма гільдіями та компаніями, а також іншими банками та людьми, великими та малими. Сьогодні я вестиму справи з вами.

— Справи якого штибу?

Мотіс повернувся до дверей і клацнув пальцями. Увійшли, охаючи й пітніючи, двоє кремезних тубільців, які ледве несли величезний ящик —