Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Ми з Емером неквапливо сьорбали гарячий чай у невеличкій вітальні. Минуло вже кілька днів відтоді, як нас виписали з лікарняної палати. Хоча і я, і він почувалися на всі сто, нам двом заборонили злиття.

— Здається, стає легше, — видихнула я, відчуваючи, як приємне тепло розливається всередині з кожним ковтком. — Дякую за чай.

— Зараз важливо відновити сили й добре підготуватися, перш ніж знову рватися в бій, бачу в тебе аж руки сверблять, але не поспішай, — тихо додав Емер.

Я кивнула. Здебільшого ми мовчали, відпочиваючи в затишку вітальні. Вона була прикрашена картинами та кількома вазонами зі свіжими квітами. Біля вікна стояло крісло-гойдалка, яке я давно облюбувала для читання.

Останнім часом Рубер ходив весь як нахнюплений хом’як — не дивився мені в очі, відвертався, коли ми зустрічалися в коридорі, і майже не розмовляв. Зрештою, я й сама розуміла, що він досі не пробачив мені вчинку з передачею енергії Емерові.

Та визнавати провини не збиралася, цей вчинок був необхідним.

До того ж, коли ми тренувалися з елементом Рубера, він ганяв мене так, ніби я була якимось супер воїном. Завдання від нього ставали дедалі складнішими, а вимоги — значно суворішими.

— Стій рівніше, сила тече погано! Не відвертайся від вогню! — командував він кожного разу.

— Із такою слабкою витривалістю ти довго не протримаєшся! Ще раз!— докоряв він мені, коли я втомлено падала після чергового знищення мішені.

Після подібного я ледь доповзала до ліжка. Рубер робить усе, щоб я більше ніколи не наважилася ризикувати собою.

Дні перетікали один в один: щоранку хлопці по черзі приходили на тренування. З Сапіром я відточувала мистецтво роботи з водою, вчилася швидко змінювати потік енергії та намагалася передбачити удари. Топаз  вчив управляти повітрям та створювати дедалі чіткіші ілюзії, такі, щоб на їх появу йшло декілька секунд. Певно, тиждень тому такий “інтенсив” видався б мені надмірним, але тепер я відчувала: кожна секунда важлива, кожен рух може стати вирішальним.

Після обіду наставав час черги Рубера. Хоча я й затремтіла внутрішньо від одного лише передчуття, та все ж назбирала в собі рішучості не відступати й не показувати слабкість. Він щоразу вигадував нові вправи: то треба було всередині вогняного кола стояти то тримати палаючу сферу якомога довше, не даючи їй згаснути чи вибухнути в руках.

— Ну що, закінчуємо на сьогодні? — помітила я, що Емер допив чай і поставив чашку на маленький столик біля дивана.

Я невдоволено пирхнула:

— У мене ще сеанс із Рубером.

Емер зітхнув і, дивлячись у вікно, лагідно сказав:

— Ти з ним поговори, коли буде слушна нагода. Повір, він не хоче тебе замордувати. Радше — боїться.

Так але...

Останнім часом, попри всі старання, я помічала: щось всередині мене стає нестабільним, коли я надто швидко — або надто часто — переходжу від одного елементу до іншого. Мов їх сили змагаються між собою і кожна не хоче поступатися місцем іншій. Злиття з одним з них віддає болем в проявленому елементі іншого, ніби протестуючи, що не його власник цього разу дав свою силу.

— Що з тобою, Каті? — поцікавився Емер, помітивши, як я потерла скроні. — Голова знову болить?

Я знизала плечима, намагаючись зобразити безтурботність, хоча невеликий холодок тривоги все ж проповзав спиною:

— Пусте. Просто багато тренуюся. Нічого, пройде...

Чи може сказати йому?

Та пусте! Розберуся... Напевно все від втоми, а може то так і треба.

Емер не став наполягати, та й я не хотіла турбувати його своєю слабкістю.

Чи зможу я витримати такий шалений темп, якщо Скверна й далі поширюватиметься? А якщо мені знадобиться застосувати всі елементи одночасно? А таке доречі взагалі можливо?

Ми ще трохи поговорили про дрібниці, намагаючись не згадувати прямим текстом про напади химер і про зерна всередині людей. Досі не зрозуміло як все так могло статися і чи повториться знову. Проте обом було ясно: ця погрозлива тиша — це лиш затишшя. Місто, де все сталося, ще не оговталося але як і було наказано Радою Вищих, жодна крихта інформації не вийшла за його межі.

— Гаразд, я піду шукати Рубера задля чергового свого приниження, — зітхнула я, допиваючи свій чай. — Ти ж відпочинь. Сподіваюся завтра ми вже потренуємося і з тобою.

— Як скажеш. Я тільки за.

Зібралася з думками та вийшла з вітальні, прямуючи коридорами маєтку. У мені вже піднімалася напруга, адже зустріч із Рубером обіцяла бути важкою та виснажливою. Але, дивлячись на червонуваті відблиски сонця, що прокрадалися крізь вікна, я внутрішньо повторювала:

Я не боюся. Я впораюся. І з ним, і зі своїми почуттями, й із цією проклятою Скверною...

Проте десь у глибині душі дрібна іскра невпевненості таки починала мене повільно пожирати...

***

Я зі стогіном завалююся на ліжко й прикриваю очі, відчуваючи, як м’язи болісно викручує після тренувань. Ну от, знову Рубер ганяв мене, що сил уже й немає ні на що. Захотілося хоч на годину закритися у ванній та змити з себе всю втому.