Читати книгу - "Усмішка, Марія Залевська"

Він невпевнено підійшов до мольберта і повільно-повільно стягнув із нього запилену тканину. Усі ці роки в маленькій майстерні на мансарді нерухомими горами стояли мольберти, альбоми, фарби, пензлі... Чекали свого часу.

Дочекалися.

Аріана була вся в білому. У світлих локонах – орхідея. Художник так любив білий колір. Його було по-справжньому цікаво зображати.

У повній тиші він зробив перший мазок. Подивився – і, заплющивши очі руками, відійшов у дальній кут.

Постояв. Повернувся, і, зробивши глибокий вдих, подивився на Аріану. Примружив чомусь тільки ліве око, ніби придивлявся до неї, а потім почав писати портрет. Спочатку повільно й акуратно, потім швидко й точно.

У нього виходило... Він був чудовий. Майстер. Він спраді колись писав портрети королів. Аріана дивилася на нього і милувалася самим процесом його роботи, його красою і досконалістю під час неї. І раптом різко зрозуміла, де бачила ці вії. На своїй картині. У своїй мрії. Можливо, вона знала його в тому, минулому житті?

Художник знову наносив фарби повільно, ніби смакуючи кожен мазок пензля, кожну проведену риску. Він усміхався захоплено і з хвилюванням усвідомлював, що наближається кінець.

Кінець відчувала й Аріана. Крила, які зміг побачити Художник, пульсували ножовими ударами в спину, продирали плоть.

Вона кохала його.

Аріана усміхалася.

 ***

Політ. Нескінченний. Сірий. Напевно, десь все-таки був Кінець. Аріана летіла. Вибір було зроблено. І вона раділа. Вона не просто втратить Безсмертя. Вона втратить Безсмертя заради його Натхнення. Не багато. Мало. Невеличка жертва заради кохання.

Усмішка не сходила з обличчя.

***

Щось гостро пронизало скроні: ліву, а потім праву. Художник забіг до кімнати, кинувся до вікна і ривком зірвав із мольберта тканину.

На картині не було усмішки.

                                                                               (жовтень 2009)

Кінець