read-books.club » Міське фентезі » Тіні червоного місяця, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

58
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні червоного місяця" автора Кулик Степан. Жанр книги: Міське фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Тіні червоного місяця, Кулик Степан» була написана автором - Кулик Степан, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Міське фентезі".
Поділитися книгою "Тіні червоного місяця, Кулик Степан" в соціальних мережах: 
Якось увечері на небо зійшов червоний місяць. Ну і що? Люди давно не вірять у знамення та прикмети. А даремно... Йому вже багато літ... Значно більше, ніж хотілося б. Вдівець... Життя протікає розмірено, звично і буденно. І, здавалося б, так буде вже до самого фіналу. Але... на небо сходить червоний місяць... і усе змінюється. Миттєво, карколомно... Знову бурлить у жилах кров, знову є вороги, коханання і сенс жити не лише для себе

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:
Розділ 1

Ой, не світи місяченьку та й на той перелаз…

Пізній вечір уже збирався поступитися місцем ночі, і темне місто, дивлячись назовні сонними, закритими важкими шторами вікнами, вкладалося спати. Порожньою, безлюдною вуличкою повільно йшла молода, струнка жінка. У тому «чарівному» віці, коли дівчаткам уже поза двадцять, але ще далеко до сорока. Високі підбори дзвінко вицокували бруківкою, і цей відгомін кроків, підхоплений гулкою луною, затиснений між стінами будівель, здавалося, заповнював увесь простір провулка. Особливо голосно долинаючи з-за спини. наче хтось поспішав слідом.

Дівчина зупинилася і стривожено озирнулася. Здалося. Нічна вулиця порожня й безмовна в обидва боки, скільки міг схопити погляд у не так щоб непроглядній, але досить густій темряві. На противагу все ще вируючим життям центральної частини міста, тут, у спальному районі, комендантська година загнала всіх городян у квартири, посадивши перед телевізорами, або уклавши в ліжко. Останніх, якщо судити за кількістю темних вікон, була більшість. Що й не дивно. Власні сни гарантовано солодші й цікавіші за ту безглузду жуйку, якою напихає глядачів телебачення.

Дівчина ще деякий час вичікує, але сонлива тиша заспокоює, і вона йде далі. Спершу повільно, прислухаючись. Але з кожною секундою хода стає все квапливішою, кроки прискорюються, і ось вона вже швидко дріботить, насилу стримуючись, щоб не бігти, поспішаючи до вже таких близьких воріт, що ведуть у двір її будинку.

Ще кілька кроків, ще…

Трохи захекавшись, дівчина тягне на себе важку стулку дверей, востаннє кидаючи погляд за спину, і пірнає у темний отвір.

З полегшенням переводить подих і... підсліпувато жмуриться від різкого променю ліхтарика, що боляче б'є по очах.

— Ух, ти… — лунає поряд глузливий, хрипкий голос. — Дивіться, хлопці, яка лялечка. Не дарма ми стільки часу у цій підворітні стирчали. Не помилилися.

— Ага… То що треба… — підтримує інший. — І упакована добре. Давай сюди сумочку, кицюню.

Дівчина, все ще засліплена ліхтариком, нічого не бачить крім червоних кіл, що пливуть перед очима, зате відчуває, як чиясь рука грубо і міцно хапає її за лікоть, тоді як хтось інший смикає до себе ремінець сумочки.

— Що ви робите? Я кричатиму… — намагається обуритися дівчина, але тремтячий голос видає її страх і викликає у нападників сміх.

— Не будеш… — погрозливо шипить ще один. Він стоїть зовсім поряд, і від нього нудотно несе сумішшю давно нечищених зубів, пивним перегаром та тютюном. — Сюди дивись!

У світлі ліхтарика з’являється довге, блискуче лезо ножа.

— Тільки пискни! Так личко розмалюю, що до смерті дзеркала боятимешся. Зрозуміла?

Дівчина злякано моргає і мовчить.

— Я не чую! Зрозуміла?

— Так… — видавлює вона з себе, відчуваючи, як коліна стають ватяними і безсило спирається спиною на стіну, щоб встояти на ногах.

— Тю… — звучить тим часом збоку. — І це все? Але тут нам навіть на пару пляшок не вистачить. Ану, знімай сережки!

— Будь ласка… не тре…

— Заткнися, … ! — лайка приголомшує не гірше ляпаса. А може, й болючіше, бо не заслужено. Брудна рука безцеремонно відводить пасмо волосся, промінь ліхтарика зсувається на вухо.

— Та бодай тобі … ! — Ще емоційніше лається грабіжник. — Тут якась гівняна біжутерія! Оце облом, пацани.

— Біжутерія… — лунає інший голос. — А мордочка нічого. Гарненька… Гм… Грошей немає. Золота — теж. Ми що, даремно вечір витратили? Гм... Доведеться компенсувати. Наш час дорого коштує. Ставай навколішки, кицю.

— Що?! Ні! — почувши характерний звук «блискавки», що розстібається, дівчина злякано намагається відсахнутися, але позаду стіна.

— Заткнися, … ! І роби, що кажуть! Будеш слухняною — живою відпустимо! — ніж опиняється так близько, що вістря холодить щоку.

Дівчина мотає головою і намагається відсунутись. Але подітися їй нікуди. І тікати теж. За спиною зачинені двері, а попереду троє напасників. Їй би закричати — все-таки шанс, але від жаху судома стискає горло так, що бідолаха лише шепоче хрипко і ледве чутно:

— Будь ласка… будь ласка… Не треба…

Все як завжди. Нічого нового. Фінал відомий. І добре, якщо залишать живою, а двірник вранці не знайде у підворітті вже закоцюбле, понівечене тіло. Хоча, чи справді краще?

Скидаю плащ, що приховує мене в темряві, а потім, привертаючи увагу бандитів, голосно грюкаю дверима, вдаючи, ніби щойно виш із під’їзду.

Той, хто ближче, швидко розвертається — націлюючи на мене ліхтарик, а решта хапають дівчину за руки і притискають до стіни, затискаючи рота.

— Ти що за один? — мало не гарчить бандит із ліхтариком. Схоже, ватажок цієї зграї. Лють з нього так і хлюпає. Ще б пак, у звіра буквально з пащі здобич вирвали, не давши насолодитися.

— Живу тут… — спокійно відповідаю, роблячи крок уперед. — А хто ви такі?

— Я теж… — не маючи часу нічого розумнішого придумати, белькоче бандит. — Еее… тутешній. Поруч живемо… Посиділи з дівчиною в барі. Затрималися трохи. А там патруль. От і заскочили, перечекати. Зараз підемо. Не турбуйтесь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні червоного місяця, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"