Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

Відео триває п’ять хвилин (виходить, що я можу затримувати повітря так довго). Зображення фактично не змінюється. Видно лише єдину зміну – в певний момент я починаю сильно стискати бортики ванни. Напевно, це було тоді, коли за відчуттями я почала тонути. Хоча це дивно, адже внутрішньо я була спокійна. В заключні секунди перебування в воді в мене раптово відкрились очі, а потім я закричала, піднімаючись з води. Не пам’ятаю, щоб вміла до цього відкривати очі в воді. Але що дійсно мене здивувало – це погляд. Це були не мої очі. Вони були абсолютно чорні, навіть не було видно очних яблук. Точно, що якісь прокляття і чортівня коїлась! Вперше в житті захотілося випити алкоголю, чогось настільки міцного, щоб можна було все одразу й забути. Але мій батько пив і після того, на що я надивилась в своєму дитинстві через його поведінку, в мене ніколи не було вдома ніякого алкоголю. Навіть той, що залишився від попередніх мешканців, був утилізован в перші ж години перебування в помешканні.

Але мене осяйнуло – треба піти спати. Все, що я сьогодні бачила, чула і навіть відчувала – це все наслідки перевтоми. Нічого іншого. Я хрещена. Я в Бога вірю. Про що я взагалі думала?! Потрібно виспатись, щоб всяка маячня не ввижалася. А те, що у відео побачила, очі чорні, – це дефект зображення (наприклад, непогано було б протирати камеру перед зйомкою). На цьому й все.

Зранку все вже здавалося мені лише нічним кошмаром. Лише нічним кошмаром. Відео на телефоні я вирішила не переглядати. Нащо мені нові страждання? Нехай все залишається так, як є. Здалося і здалося. Поліні телефонувати я теж передумала. Вона все ж таки психолог, а не психіатр. А до нього на прийом я не хочу потрапити. Я сама можу поставити собі діагноз – перевтома, недосип, нервовий стан протягом останніх двох місяців.

Після пробіжки я почала збиратися на роботу. На сьогодні причин, щоб не йти на роботу в мене ніяких не було. Хоча хто ж хоче працювати влітку?!

Вмикаю радіо, щоб щось лунало як фон, поки я буду збиратися.

- Вітаю всіх, хто тільки прокидається і тих, хто вже прямує на роботу. Стовпчик термометра показує двадцять шість градусів вище нуля, а це означає, що сьогодні вдень буде нестерпна спека. Можливо все ж таки піде омріяний дощ? Хто ж знає ці прогнози погоди. Вони такі мінливі, як хмаринки на небі! Я сподіваюсь, що всі зрозуміли жарт… Невпинно зростає кількість заторів на дорогах. Але, звісно, їхня кількість збільшиться ввечері – адже сьогодні п’ятниця. Всі їдуть замісто, де не так спекотно. Нагадую, що сьогодні П’ЯТНИЦЯ! Гарний настрій нам гарантовано! А зараз ми перервемося на невеличку рекламу. Залишайтесь з нами.

Поки ведучий намагався жартувати та вести прямий ефір по радіо, я встигла зібратись на роботу. Перед тим, як покласти телефон у сумку, побачила, що так і не зняла захисну плівку з екрану, хоча новий телефон купила ще місяць тому.

На початку травня вечори ще були прохолодними, але вже сутеніло пізно. Після роботи я вирішила прогулятись. Від роботи до найближчого магазину було йти пішки хвилин десять. Але якщо пройти через міст, що знаходиться в парку, то вийде всі сорок хвилин. На мосту було гарно. Вечірнє місто має казковий вигляд: ліхтарі нагадують світлячків, які розганяють темряву довкола; десь далеко видніється проспект, який нагадує головну артерію міста, – навіть вночі там жваво. На мосту було прохолодно через невеликий вітер. Я вирішила сфотографувати ошатне нічне місто, але впустила (аякже!) телефон з мосту. Під мостом була галявина, яка заледве була підсвічена. Тримаючись за перила, я вирішила перегнутись і подивитись, куди хоча б приблизно впав мобільний, але в цьому не було ніякого сенсу. Та і вдень було б нереально щось роздивитись. Але довго висіти головою вниз мені не судилось. Хтось крикнув:

- Ти що, дурна?

Від цього крику і, як результат, з переляку я й впала. Але падіння було недовгим. Полетіла не в перед, а, на власний подив, назад. Хтось схопив мене та посадив на бруківку мосту. Я не одразу зрозуміла, що відбулося і чому вже за декілька секунд знаходилась у сидячому положенні. Побачила того, хто мене налякав: це був чоловік, трохи старший за мене, вдягнений у все чорне, тому у світлі ліхтаря було добре видно лише обличчя та його протягнуту долоню. Спочатку я нічого не могла розібрати, що він мені казав. В мене був шок. Але цей стан почав сходити нанівець. Кліпнувши декілька разів, хоча здавалось, що це була сотня разів, я ніби прийшла до тями.

- Як ти себе почуваєш?

У речення зі змістом слова ніяк не хотіли складатися, хоча тоді я почула кожне сказане чоловіком слово.

- Ти мене чуєш? Я питаю, як ти?

Почула. Зрозуміла. Відповіла.

- Все добре… Нащо Ви..?

- Нащо врятував тобі життя? Нащо обірвав можливість скоїти… самогубство?

В той момент на мене чоловік дивився вже зовсім непривітно. Чомусь навіть сурово чи зле…

- Я не самогубця! Що Ви кажете?! Я… В мене телефон…

- В мене теж є телефон. Але через нього з мосту я не стрибаю.

- Послухайте! В мене телефон випав з рук, коли я фотографувала. І я дивилась, може б побачила, куди. А Ви мене схопили, на холодну землю… Це я маю на Вас кричати і злитись! В поліцію піти можу. Невідомо хто і невідомо нащо мене схопив посеред малолюдного місця майже вночі… Питань більше ніяких не виникає?!

З цими словами я розвернулась і почала бігти. Все рівно вже до того телефону. Тут хоча б самій залишитись цілою. Але мене наздогнали. Той самий чоловік.