Читати книгу - "Попелюшка у великому місті, Jo Peters"

Соромно зізнаватися, проте це було вперше, коли мені випала можливість подорожувати потягом

 Ніколи раніше до цього я не бачила, як виглядає цей вид транспорту зсередини, тому зараз ледве стримувала себе від того, щоб почати озиратися та ретельно вивчати все довкола. Єдине, що мене стримувало від такої поведінки, — присутність хресної, яка сиділа поруч зі мною і з нудьгуючим обличчям гортала стрічку Фейсбуку у себе в телефоні, так наче для неї потяг був чимось абсолютно звичним.

До Києва дісталися ми доволі швидко. Столиця зустріла нас гамором вокзалу, де було просто неймовірне скупчення людей. Усі кудись поспішали, тягнучи за собою валізки і дивлячись у різні боку, щоб знайти потрібний напрям. Дивовижно, як вокзал щодня приймаю стільки людей, а для деяких з них, як-от для мене, стає початком нової сторінки життя.

— Як ти ставишся до азійської кухні?

— Нормально, — розсіяно відказала я, особливо не вслуховуючись у запитання, а жадібно пожираючи поглядом усе довкола себе.

Здавалося, що це просто якийсь чарівний міраж, який от-от розвіється, тому хотілося запам’ятати чим більше деталей, щоб після повернення до реальності насолоджуватися хоча б приємним післясмаком спогадів.

— От і чудово!

Хресна схопила мене за руку та потягнула за собою. Довелося пройти чималу відстань, перш ніж ми нарешті дісталися до пункту призначення. Та я навпаки була цьому рада, оскільки сприйняла цю прогулянку як своєрідну екскурсію столицею.

У ресторані, що знаходився прямо на славнозвісному Майдані Незалежності, було людно, так що я була певна, що нам не вдасться знайти вільне місце, але якимось чарівним чином Марині вдалося домовитися з адміністрацією закладу, так що нам усе-таки вдалося знайти столик на двох.

— Дві порції насі-горенг і два ананасових фреші, — упевнено зробила замовлення за нас двох хресна, коли підійшов молодий офіціант.

Я не заперечувала, бо насправді ніколи в житті не мала справи з азійською їжею, тож сама б ніколи не змогла вибрати щось справді смачне.

— А що таке насі-горенг? — поцікавилася я, коли офіціант залишив нас і пішов на кухню ресторану, щоб передати наше замовлення.

— О, ця страва, на мою думку, є справжньою перлиною індонезійської кухні. Вона складається зі смаженого яйця, рису, курки, креветок і кількох шпажок мініатюрного шашлику сате. Правда, нічого, з того, що я куштувала в Україні, не зрівняється з тим насі-горенг, який я їла під час перебування у Джакарті, але те, що подають у цьому ресторані, непогане, — з добродушною усмішкою пояснила мені хресна.

Після того, що мені розповіла Марина, я почала з нетерпінням чекати моменту, коли мені нарешті принесуть цю страву. Готували її довго, але очікування було варте того дивовижного смаку, який дарував той азійський делікатес. Ще ніколи в житті мені не доводилось куштувати чогось подібного.

Після смачнючого ситного обіду на нас з хресною чекали справи. Марина повезла мене до юридичного офісу, де відбулося підписання контракту, пов’язаного з моєю участю у тому шоу.

Здавалося б, з мене потрібен був лише підпис, але енергійна низькоросла адвокатка у яскраво-зеленому костюмі, який їй просто ідеально пасував, почала детально розповідати мені умови конракту, більшість з яких і так були очевидними.

За кого вони мене приймають? Невже думають, що я така дурна, що не розумію, що не маю права нікому розповідати про те, на яких умовах я братиму участь у цьому реаліті? Невже думають, що я не зможу стримати язика за зубами та видати, що насправді не є психологинею Анею, що палко бажає отримати серце відомого актора Паші?

Проте своїх думок я не промовила вголос, а замість цього просто уважно слухала та кивала, з усіх сил стримуючи себе від того, щоб почати позіхати.

А коли з цим нарешті було завершено ми з хресної поїхали до її квартири, що знаходилася в одній з багатоповерхівок на набережній столиці. Опинившись там, я була в захваті. Це була простора студія в стилі хай-тек. Я не могла повірити, що Марина і справді жила в цьому місці, яке швидше скидалося на якісь декорації, ніж на реальне помешкання.

Пройшовши до величезної світлої вітальні, я сіла у м’яке біле крісло та милувалася запаморочливим видом з вікна, аж доки хресна не принесла з кухні тацю з зеленим чаєм і шоколадним бісквітним рулетом.

— Дякую, — промовила я та взялася за смачне пригощання.

Марина всміхнулася.

— Їж, сонце. Завтра на нас чекає дуже важкий день, тож треба гарно відпочити та набратися сил.

— А що саме ми робитимемо завтра? — зацікавилася я.

Покінчивши з одним шматком рулету, я взяла й другий. Він виявився просто фантастичним на смак.

— Спершу ми поїдемо до салону краси, де я вже домовилася про твоє перевтілення, а тоді відбуватимуться зйомки твоєї відео-візитівки для шоу, — охоче поділилася зі мною планами хресна.

Та її слова не на жарт стривожили мене.

— Про яке взагалі перевтілення йде мова? — запитала я, намагаючись говорити спокійно та не піддаватися емоціям.

— Ой, Аріно, ти ж не думала, що я допущу тебе до шоу у такому вигляді. Звісно, у тебе доволі непогані дані, але вони вимагають деякого… я б сказала, вдосконалення.

Вдосконалення? Я відчувала себе обуреною. Звісно, я ніколи не думала, що є неймовірною красунею, але почути таке було все-одно дуже образливо. Та й хто б не відчув себе так само на моєму місці?

Проте заперечити я не наважилася, оскільки добре пам’ятала, якою буде моя нагорода за все це. Моя свобода та незалежність були того варті.

***

Вранці хресна розбудила мене аж у шостій ранку, пояснивши це тим, що через півтори години нам потрібно було бути в салоні.

Швидко прийнявши душ, я попрямувала на кухню, де Марина вже підготувала для мене сніданок — горнятко чорної кави та мюслі з ягодами та йогуртом. Їли ми поспіхом, майже не розмовляючи, а одразу після цього спустилися на підземний паркінг, сіли в жовтеньку машину хресної моделі «Жук» і рушили до салону краси.