Читати книгу - "Попелюшка у великому місті, Jo Peters"

— Аріно, хутко йди сюди!

— Так-так, уже біжу!

Знявши каструлю з вівсянкою з плити, я поспішила до кімнати своєї зведеної сестри Насті. Вона, очевидно, щойно прокинулася і лежала на величезному ліжку в оточенні численних рожевих декоративних подушок. Її довге пшеничне волосся виглядало як один великий неохайний клубок ниток. Під мигдалеподібними сірими очима залягли темні кола, так як Настя допізна гуляла з друзями. Правда, я знала, що вже до обіду її зовнішній вигляд стане значно привабливішим завдяки годині, а може й двом, проведеним у ванній кімнаті біля дзеркала з незліченною кількістю косметичних засобів.

— У чому справа?

— Аріно, де мій сніданок? — запитала Настя, капризно надувши тонкі бліді губи.

Я зітхнула.

— Я саме готувала його, коли ти мене покликала.

— Ну то чого ти його не принесла? Що ж за дурепа!

Нічого не відповівши на це, я знову попрямувала на кухню, щоб завершити приготування вівсянки з медом, горіхами та ягодами, а тоді нарешті втекти з дому на роботу.

Ох, як же мене втомили мачуха та зведена сестра! Вони з самого початку своєї появи в моєму житті ставилися до мене з певним презирством, але після смерті тата внаслідок важкої хвороби кілька років тому ситуація значно погіршилася. Фактично я стала їхньою прислугою, і з цією роллю довелося просто змиритися, так як з якоїсь незбагненної причини батько заповів усе не мені, своїй єдиній рідній доньці, а дружині Оксані.

Та я не впадала в депресію, а намагалася в усьому знаходити щось позитивне. У мене був дах над головою і улюблена робота кондитера в придорожньому кафе, яке було єдиним у нашому містечку громадським закладом харчування.

А ще в мене була щаслива обідня пора, коли я зустрічалася зі своєю найкращою подругою. Щодня рівно о першій годині дня Оля приходила до кафе, і ми разом їли та балакали про все на світі.

Вона була моєю найближчою людиною на всій планеті Земля. Ця дівчина була сповнена позитивною енергією і з радістю ділилася нею з оточуючими. Недивно, що своєю професією Оля обрала вчителювання у початкових класах. Вона пречудово ладнала з дітьми, і я б без вагань могла довірити їй сина чи доньку, якби вони в мене були.

От і сьогодні через годину після півдня у дверях кафе з’явилася тендітна постать низенької симпатичної білявки з морквяно-рудим волоссям, зібраним у тугу косу. Вдягнена вона була в зелену блузку з квітковим принтом, довгу чорну спідницю і балетки того ж кольору. Так, вдягалася Оля доволі старомодно, але робила це вміло, так що завжди викликала лише захоплення.

Коли ми обійнялись, сіли за один з хитких дерев’яних столиків і почали їсти, подруга захоплено переповідати всі свіжі плітки про зірок шоу-бізнесу. Мене ця тема не дуже цікавила, але з мене не вимагалося підтримувати розмову. Для Олі було достатньо просто моєї уваги.

Та найбільше часу подруга приділила історії співачки Каті Соловейко, яку вона дізналась з її недавнього інтерв’ю. Легко було здогадатися, що такий інтерес викликав той факт, що ця артистка, як і ми, походила з маленького містечка та змогла досягти успіху виключно завдяки власному таланту.

— Дива інколи трапляються, — сказала я, нанизуючи на вилку шматок вареної картоплі та відправляючи його собі до рота. — Цій Каті просто пощастило, але таке стається дуже-дуже рідко.

— Хто знає, а раптом уже зовсім скоро з тобою станеться диво? — промовила Оля і підморгнула, навіть не підозрюючи, наскільки її слова близькі до істини.

***

Приготування вечері завжди було моїм обов’язком.

Я саме акуратно нарізала курячу грудку на готові до смаження рожеві шматочки під пильним, контролюючим поглядом мачухи, коли до кухні влетіла чимось дуже захоплена Настя.

— Мене прийняли! — радісно заволала вона.

Почувши це, мачуха з захватом запищала та кинулася обіймати свою доньку. При цьому я ошелешено стояла з занесеним ножом у руках і абсолютно не розуміла, що відбувається.

— А куди тебе прийняли? — врешті-решт наважилася запитати я.

Обидві жінки глянули на мене так, наче я була найдурнішою істотою, яку вони коли-небудь бачили.

— Я ж розповідала про це місяць тому, — сказала Настя, скривившись.

Так наче я мала уважно слухати та запам’ятовувати все, що вона говорила.

— Вибач, я забула, — визнала я, опустивши очі.

Настя фиркнула, але все-таки за хвилину не втрималась і похвасталась:

— Мене відібрали однією з учасниць реаліті, у якому треба буде боротися за серце Паші Абакуменка.

Вона, очевидно, очікувала, що ім’я цього відомого не лише в Україні, а й у цілому світі актора викличе в мене бурхливу реацію, але я залишилась байдужою.

Я доволі рідко дивилася фільми через малу кількість вільного часу. Та коли мені все-таки вдавалося кілька годин провести перед екраном комп’ютера, то я витрачала його на перегляд старої класики кінематографу, так що в мене ніколи не з’являлося навіть шансу стати фанаткою Паші Абакуменка чи ще якогось сучасного актора-красеня.

Не отримавши від мене бажаної емоції заздрості, Настя закотила очі, відкинула довге пшеничне волосся з кістлявих плечей за спину, а тоді потягнула мати до вітальні, щоб там разом з неї обговорити перспективи, які для них відкривало реаліті. Я ж повернулася до готування вечері, навіть не здогадувалася, що зовсім скоро внаслідок примхи долі й сама стану учасницею цього шоу.