Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

– А ти? Чому ти став?

– Мене ніхто не питав. Завжди обирають за нас. Як мені казали, кат повинен мати загострене почуття справедливості, не бути жорстоким і вміти входити в чуже становище.

– Не бути жорстоким? Дивна вимога для ката.

– У наших руках перебувають людські долі та життя. Розбираючи ту чи іншу протизаконну дію, ми повинні всебічно обміркувати її, зрозуміти, якими пристрастями був керований злочинець, що штовхнуло його на це і головне – чи повторить він ще свій злочин.

– Виходить, ви не завжди вбиваєте жертви?

– Це поширена думка, але вона помилкова. Насправді ми досить рідко вдаємося до вищої міри, і кожен такий випадок уважно розглядається Радою Катів. Найчастіше, досить іншого покарання. Іноді це може бути позбавлення волі, іноді примусова праця, а іноді людина і так уже досить покарала себе. До кожного випадку ми підходимо особливо і вибираємо окрему, найбільш прийнятну для даного індивідуума міру.

– А коли ти знаєш, що треба вбити?

– Якщо ця людина стає небезпечною. Коли вона вже не може зупинитися, не контролює себе. Наш обов'язок не лише карати, а й захищати інших людей від злочинців. Якщо немає іншого виходу, таку людину ми вбиваємо.

Джейн деякий час мовчала.

– І як ви це робите?

– Є багато гуманних способів, якщо визнати вбивство гуманним. До того ж на різних планетах свої закони – я поліз під подушку і дістав пістолет. – Ось хоча б один із них.

Побачивши зброю у моїй руці, дівчина злякано відсунулася. Ковдра з неї сповзла, і в тьмяному світлі вікна матово блиснула біла шкіра.

– Це...

– Це пістолет, – сказав я. – Хочеш, візьми...

Джейн зважила зброю на долоні.

– Важкий, – вона сіла зручніше, підібравши під себе ноги. Як тоді... в кімнаті. – А як ним користуватися?

– Направляєш дуло на жертву і натискаєш ось цей гачок.

– І це все?

– Так.

Джейн покрутила його в руках, потім направила на стіну та прицілилася.

– А ти... тобто я хочу сказати, тобі колись доводилося вбивати?

Я мовчав.

– Вибач, – схаменулася дівчина.

– Все добре. Просто мені не приносить задоволення згадувати про це.

– А мене? Чому ти мене виправдав? Я вчинила вбивство. За вашими критеріями, я заслуговую на смерть?

– Так, – я не міг брехати їй. Тільки не цієї хвилини.

– Але ти цього не зробив. Чому ти збрехав? Наскільки я розумію, це не зійде тобі з рук.

– Я не знаю.

– Як дивно. Ми – кат і жертва – так спокійно розмовляємо. Виходить, ти вважаєш, що я небезпечна для оточуючих, я можу вбити ще раз?

– Можеш. Я знаю твої мотиви і розумію їх, але ти готова убити, якщо хтось ще стане між тобою та золотом.

– Отже, ти знаєш і про золото.

– Це було перше, що я побачив у тебе в голові.

– І що ти маєш робити з цим знанням? – здається, голос її здригнувся, або мені здалося.

– Нічого. Повернусь додому.

– Тобто на планету катів. Де постанеш перед Радою. Вони також заберуться в твої думки і дізнаються про мене. Окрім іншого, і про сьогоднішню ніч.

– У ката немає і не може бути особистого життя. Це наша сила та наше прокляття.

– А ти... я хочу сказати, ти не можеш приховати?

– Ні. Це безглуздо. З моїм бажанням чи проти нього, вони все одно дізнаються про все, що потрібно.

– А коли дізнаються, прилетять сюди, закінчити те, що ти недоробив?

– Це їхня робота.

– І уб'ють мене.

– У тебе є час. Ти можеш зникнути.

– І лишити все золото тут. А разом із ним і мрії про майбутнє. Щоб поневірятися бездомним собакою по всій галактиці!

Я мовчав. Все, що залежало від мене, я зробив. Я дав їй шанс, і тепер тільки від неї залежало, чи вона скористається ним.

– Я так не можу.

Вона не скористалася.

Дуло мого власного пістолета дивилося мені в обличчя, а витончений палець твердо лежав на гачку.

– Я вже надто багато зробила, щоб зупинитися на півдорозі.

Не було сенсу відмовляти її, взивати до жалю. Я знав це, я прочитав це в її голові. Той що вбив, з легкістю йде на повторне вбивство. Але я зробив останню спробу.

– Що ти скажеш, коли на постріл зберуться люди?

– Скажу, що заманив мене до себе в кімнату а потім зґвалтував. Аналізи це підтвердять. Коли ти заснув, я знайшла пістолет і пристрелила тебе.

– Звучить правдоподібно, але багато хто тобі не повірить. Принаймні ставлення буде вже інше.

– Начхати! Мені треба протриматися всього декілька місяців, поки я не викачаю з жили все, що потрібно. Потім я покину цю планету, і нехай вони подавляться своїми підозрами.

– А якщо вони викличуть нового ката?

– Цього не станеться. Твій приїзд так налякав їх, що вони навряд чи ще колись наважаться на повторний крок.

– Виходить, ти все спланувала з самого початку.

Вона знизала гарними оголеними плечима.

– Прощавай, Руслане.

Я не намагався зупинити її. Навіщо? Я й так зробив, що міг. Більше, ніж міг.

Звук пострілу голосно пролунав у тихій кімнаті. Одночасно з ним блиснув спалах. Я не ворухнувся.

Пістолет тихо, неначе не був смертельною зброєю, впав на ліжко. Джейн дивилася на мене здивованими очима. Я теж, не моргаючи, дивився їй у вічі. Кат та жертва. Фінальна сцена. Тільки тут один був і жертвою, і катом.

Я спостерігав за нею до останньої хвилини і все одно пропустив ту мить, коли з очей зникло здивування, і вони стали звичайними неживими очима небіжчика.

Як і передбачав, на постріл почали збігатися люди.

Я акуратно підняв пістолет і поклав його до саквояжу, серед інших інструментів. Усі вони мали свої хитрощі. Наприклад пістолет, хоч і схожий на звичайний, на відміну від нього, стріляв у зворотний бік. У того, хто його тримав. Ще з вечора я спеціально вибрав його та поклав під подушку.

Я не вірив статистиці. Я хотів дати їй шанс, але статистика ніколи не помиляється. Як і кат.