Читати книгу - "Перехрестя світів, Олександр Гулій"

Сонце сьогодні чортівськи гаряче, втім, як і завжди. Я точно такий же, роками вбираю у себе цей божевільний жар, для того щоб не могти охолонути навіть вночі. Я знав, що таке холод лише у момент створення світу, але це було так давно, що всі спогади розмилися і стали не більше ніж мутним відголоском минулого. А над минулим я рідко замислююсь, так як дні мої достатньо одноманітні. Я навіть не певний, що не втратив реальний плин часу. Просто іноді я помічаю, як все змінюється.

Раніше люди перетинали мене довгими караванами осідлавши двогорбих тварин, яким були не страшні ні мій жар, ні відсутність води, а тепер відстроїли дорогу, що розрізала мене навпіл. Тварин я тепер бачу рідко. Шкода, вони мені дуже подобались. Тепер тут їздять дивні вози, що на великій швидкості проносяться по дорозі, не боячись нічого. Я не знаю, як вони називаються і яким чином рухаються без сторонньої допомоги, ці груди заліза. Можливо люди придумали якийсь механізм. Одного разу до мене попав такий віз, його наїзник не впорався з керуванням і перевернувся разом в з ним. Тоді на мене проливалася якась рідина, не знаю, що то було, але точно не вода. Жар, який я виділяю, та іскри від падіння запалили віз і він згорів разом із наїзником. Після того довгий час на дорозі ніхто не з’являвся і я прикрив собою те, що залишилось від них.

Бувало і таке, що люди губилися у моїх володіннях і їх я теж прикривав собою. Зараз таке трапляється все рідше, в основному лише вози терпіли крах, але коли таке трапляється, я розумію, що нічого не змінюється. Як і раніше люди впадають у паніку, починають шукати поміч, як і раніше, їм не вдається вибратися. Хоча з тих пір як тут з’явилася дорога, іноді цих нещасних підбирають інші наїзники, чиї вози на ходу, але в цілому нічого не змінюється і мені доводиться укривати їх всіх від сонячних променів, зариваючи все глибше і глибше. Звичайно це все відбувається не одразу, я чекаю, поки набереться достатньо таких гостей, а потім вітер підіймає мене на землею і дає можливість одразу укрити їх всіх.

У якомусь сенсі я піклуюсь про них, настільки наскільки я взагалі можу про когось піклуватися, бо я не зовсім розумію значення цього слова. Слова, які дізнався від людей і так, як моя мова недоступна для них, так і я не завжди розумію те, що вони говорять. Думаю, я міг би ще довго говорити про те, як все змінилося, міркувати, куди все таки поділись ті милі тварини, які раніше навідували мене разом із людьми і як же все ж таки влаштовані ці дивні ніким не запряжені вози, але повернусь до цього пізніше, бо зараз у мене з’явився новий гість.