Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Бо він не винен, — відповів Едем замість бичачої шиї. Йому здавалося, він бере участь у чиїйсь невмілій постановці. Не міг Фростов, якого він знав, накинутися на конвоїра й стріляти в повітря.
— Ха! — радник міністра всміхнувся на зауваження Едема, але одразу ж завмер із кам’яним виразом обличчя, вдарившись об сталевий погляд в.о. прокурора.
— Чого він хоче?
— Якщо мене не перебиватимуть, я все ж закінчу, — сказав власник бичачої шиї. — Спершу він вимагав свого адвоката, але, щоб знайти його, знадобився час. Ми запропонували державного захисника, який був поблизу. Проте засуджений змінив вимогу — зажадав побачитися з представником преси.
Дії Фростова справді скидалися на вчинки людини у відчаї. Едем пригадав, як ігнорував дзвінки вранці, і в нього знову заскімлило серце. Він ясно побачив Фростова, який зупинився перед автозаком. Уявив, як той мружиться, дивлячись у квадрат неба, і розуміє, що у внутрішньому дворі ранкового сонця не видно — тільки пекуче обіднє. Уявив ступінь відчаю, що його охопив: сподіватися вийти з в’язниці з гордо піднятою головою, а замість цього опинитися перед відчиненими дверцятами автозака і зрозуміти, що півтора року випробувань не скінчилися — пекло тільки починається. Фростов не був схожий на людину, здатну захопити заручника. Не дивно, що недосвідчений конвоїр розгубився й дозволив вихопити зброю. А коли Фростов вирішив, що йому не дадуть побачитися навіть із власним адвокатом, його останньою надією став суспільний резонанс.
— Ми вирішили обійтися без преси — не в наших звичаях вести переговори з терористами. У нас і своїх камер не бракує.
— Що ви маєте на увазі? — втрутився Едем.
Він сподівався, що це лишень каламбур. І перш ніж бичача шия встигла пояснити, Едем згадав чорну спину бійця спецпідрозділу, який щезає в прохідній. Поки вони тут стояли, з’ясовуючи, що ж відбулося, там, у внутрішньому дворі слідчого ізолятора, розгорталася операція з усунення Фростова!
— Двоє наших співробітників видадуть себе за журналістів «плюсів», — бичача шия відповідала не Едемові, а Мостовому. — Вони спробують витягти засудженого з автозака.
— Ви думаєте, він такий же ідіот, як ви?! — закричав Едем. Найближчий до нього поліціянт відступив на крок. — Ви не змогли провести його з адвокатом, а тепер сподіваєтеся провести з хлопцями, які знімають оперативне відео?
— Вони не зважилися розстріляти автозак, бо потім полетять голови начальства, — сказав Мостовий наче сам до себе. — Вони хочуть застрелити його, щойно він вийде назовні зі зброєю в руках.
Бичача шия вишкірилася — Мостовий усе зрозумів правильно.
Едем штовхнув оперативника, що стояв поруч, і побіг до ізолятора. Він бував тут десятки разів, але вперше збирався брати його штурмом. Реакція Мостового виявилася миттєвою — він кинувся слідом. За якусь мить компанію їм склав і радник міністра.
Едем зметикував, що найкоротший шлях у внутрішній двір — через арку, з якої мав виїхати автозак. Він не знав, звідки в нього взялася бойова вправність — Едем відштовхнув бійця від перших воріт, як пушинку. Той підвівся й кинувся слідом, на ходу поправляючи балаклаву. Другі ворота були прочинені, та Едем не мав шансів пробитися крізь стрій бійців. Один із них уже помітив його й миттю став у стійку.
— Пропустіть його! — почув Едем позаду себе голос Мостового. Одразу ж відлунням прозвучав і голос радника: — Не чіпайте його.
Боєць розгубився, і Едем скористався цим — плечем проклав собі дорогу у внутрішній двір.
Усе було наче в тумані. Едем ніби виявився персонажем шістнадцятибітних ігор. Його схопили, відпустили, потім спробували звалити на підлогу, знову відпустили, і він побіг далі. Спинився лиш тоді, коли в дальньому кутку внутрішнього двору побачив потилицю чоловіка, який став причиною цього хаосу.
Олег Фростов стояв боком біля автозака, приставивши пістолет до власного підборіддя. Він правильно зметикував, що це — єдиний шанс вийти назовні й не спіймати снайперської кулі. За п’ять кроків від Фростова на напівзігнутих ногах завмерли двоє міцних хлопців. Один із них тримав у руці товстий записник, другий — відеокамеру з мікрофоном-гарматою. Імітація журналістів була такою жалюгідною, що скидалася на знущання.
Едем розгледів снайпера на даху, який був, без сумніву, там не один. За кожним заґратованим вікном угадувалося чиєсь обличчя. Не такої уваги прагнув Фростов.
Едем ішов до свого підзахисного. Він хотів гукнути, попередити про своє наближення, але в горлі стояв клубок.
— Олеже! — нарешті зміг вичавити з себе, коли до Фростова залишалося півтора десятка кроків.
Та Олег його вже не почув. Його голова неприродно відкинулася, і лише потім пролунав постріл.
Земля поповзла з-під ніг Едема; хтось підтримав його ззаду й акуратно поклав на землю. Двір наповнився тупотінням. Едем не моргаючи дивився на осіннє небо, по якому тихо повзли сірі хмари. Олег Фростов вирішив, що іншого виходу немає: сюди справді не сягало ранкове сонце.
У моменти глухого відчаю, коли душу засипало вапном безнадії, Едем гасив його спогадами про той зимовий день, коли він уперше побачив виноград.
Вони заблукали в одному з житлових кварталів, колись хаотично зведених людьми, які нехтували елементарними законами архітектури й передали цю звичку нехтувати, разом зі своїми халупами у спадок трьом наступним поколінням. Мама вела дев’ятирічного Едема за руку, видивляючись серед гірлянд із вицвілих табличок потрібну їй вивіску, коли хлопчик потягнув її за руку й запитав: «Що це?»
У засидженій мухами й замацаній пальцями вітрині зачиненої крамнички приваблював погляд шматок фанери, на якому вмілий художник зобразив тацю з трьома червоними яблуками й гроном чорного винограду. Яблука для Едема були фруктом звичним, а от виноград лишався загадкою. Йому здавалося, що гроно з круглих камінців, що стукаються між собою, створене для дитячої забавки.
Якось, коли його дитбудинківська група поїхала на екскурсію, а Едема, який поскаржився на вигадане нездужання, залишили в кімнаті, почалася злива. Едем сидів біля широкого вікна, рахуючи проміжки між блискавками й громами і виховуючи в собі сміливість. Пішов град. Слухаючи, як крижинки б’ються об підвіконня, Едем вирішив, що саме так звучить гроно винограду, якщо потрусити його коло вуха. Тепер у нього виникла підозра, що хтось воліє їсти ці градинки.
— Колись тут була овочева крамничка, — мама показала на вивіску з назвою. — Ти хотів туди зайти?
Едем похитав головою, не в силі відірвати погляд від винограду.
— Ти любиш виноград? — запитала мама.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.