Читати книгу - "Паща в лісі, Вікторія Токар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не бійся, він не скривдить тебе, — звір ніби схаменувся на цій фразі й відпустив хлопця. — Це… друг.
— Що? — в голові крутилося багато різних слів, але стулити їх до зв’язного речення не виходило.
— Це занадто складно пояснити, — насправді вона не хотіла цього робити, бо йшлося про занадто особисте. — Просто повір мені.
«Я проведу вас назад, — Рина й Вадик одночасно почули у своїх головах голос Северина. А потім додав лише для неї: — Він має повернутися».
«А я?».
«А в тебе є вибір, хоча він трохи не такий, як ти собі можеш уявити».
Всі троє мовчки пішли у зворотному напрямку. Звір крокував спереду, впевнено вказуючи шлях. Ніхто не наважувався їх зачепити, ані ті істоти, яких їм довелося раніше побачити, ані будь-які інші, якими — Рина була впевнена у цьому — тут аж кишіло.
Нарешті прямо посеред лісу показалися дверцята, через які вони потрапили сюди із зеленої кімнати. Вадим обійшов їх по колу.
— Ем… — все, що зміг видавити з себе.
«Я думав, ти вже звик до диковин цього місця. Не хвилюйся, те, що вихід не виглядає як вихід, не означає, що він ним не є. Сам дивися».
Северин смикнув за ручку і двері відчинилися. В округлому отворі виднілася зелена кімната.
«Рино, проведи його, а потім вертайся, якщо захочеш, — заговорив він вже у голові дівчини. — Тільки… не лякайся, коли ви дістанетеся табору».
«А там сталося щось страшне?».
«Ні, але… Словом, ти сама все побачиш».
«Чому ми не можемо лишитися тут разом з братом?».
«Це місце не приймає його. Хіба ти не бачиш? Можливо, колись воно передумає, таке трапляється. Та нині й він сам цього не захоче. Не передумає навіть якщо побачить ліс таким, яким його бачиш ти».
— Чому ми з ним бачимо різне? І… — Рина зібралася з силами, аби спитати про те, що хвилювало найбільше. — Хто з нас бачить це місце справжнім?
— Обоє, — вперше Северин заговорив вголос. Звучав він дуже грізно і моторошно, геть не так приємно, як в голові. — Розумієте, воно таке, якими є ті, хто тут живе. До того ж ніщо у світі не має лише одну сторону. Є те що зовні, і те, що всередині. Ти бачиш внутрішній облік, те, що є душею цього місця, якщо назвати це більш зрозумілим для вас словом. А твій брат зараз може розгледіти лише те, що на поверхні. Нині ви тут вдвох, тому цей вимір коливається і показує то одне, то інше.
— Але ти незмінний. Чому? Звір — твоя істинна подоба?
«Відколи ми припинили зустрічатися у снах, моє життя пішло невірним шляхом, тому сюди я потрапив зі вже спаплюженою серцевиною. Хоча, якщо бути чесним, то спершу я почав робити хибні кроки, а потім ти зникла з моїх сновидінь. Думаю, це було моє покарання, — Северин відповів лише у голові Рини. — Щойно моя нога торкнулася місцевої землі, я став таким. Я вже й майже забув, яким колись був. Лише твій голос віднайшов шлях до мене колишнього і зміг витягти зі звірячих глибин».
Він підхопив її на руки й поніс до круглих дверцят. Легенько вскочив до зеленої кімнати разом з дівчиною. Вадик вже й полишив дивуватися тому, як тут все припасовується до будь-яких габаритів людей і не тільки. Хоча підлога кімнати таки не піднялася якимось магічним чином на один рівень з порогом. Вадик не стримав нервовий смішок, але думку про те, що магія хоч десь дала збій залишив при собі.
Северин якось різко осунувся і впав на стілець.
— Схоже, повітря звичного світу впливає на тебе не найкращим чином, — брат дівчини попрямував до виходу із зеленої кімнати. — Ходімо, Рино.
— Вона слухняно поплелася за ним, але в останній момент підбігла назад до звіра і легенько торкнулася губами до подоби щоки на його морді. На ній з’явилося щось подібне до посмішки. Вадику в цей момент здалося, що навіть облік Северина якось змінився. Дивно, але до нього ніби додалася краплина чогось людського.
Після цього брат і сестра нарешті вийшли до звичного лісу і попрямували в бік табору. На їх превеликий подив, все ще тривала ніч. Місяць супроводжував їхній мовчазний шлях.
* * *
Коли вони зайшли до намету, Рина зрозуміла, що, на думку Северина, мало її налякати. Річ у тім, що вони там вже були.
— Ми що, померли? — скрикнув Вадик.
— Ні, просто спимо. Придивися, ми дихаємо.
— І як нам повернутися у власні тіла? Твій лахматий дружок забув нам надати такі інструкції.
— Тобі.
— Не зрозумів.
— Вертаєшся лише ти. Я пішла з тобою лише щоб попрощатися.
— Рино, не дурій. Я думаю, тобі сьогоднішніх пригод має до кінця життя вистачити.
— Я не хочу того життя, яке на мене очікує. Ти й сам мусиш чудово розуміти, що скоро почнеться пекло. Нескінченні лікарні, хімія, біль, відчай…
Рина й справді була хворою. Вона планувала цю поїздку з друзями як прощання із залишками здорового життя. Дівчина змогла протриматися весь день впевнено і з посмішкою, заради приємних спогадів, але фізична слабкість заганяла у відчай. Відчувши в іншому вимірі давно забуту легкість та силу, вона просто не могла лишитися у тому, де народилася.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паща в лісі, Вікторія Токар», після закриття браузера.