Читати книгу - "Паща в лісі, Вікторія Токар"

Хлопець вирішив не продовжувати цю тему. Всі ці дивності вже підступали йому до горла.

— Ходімо.

— Чекай, а куди вони?

Летючі істоти всі як один почали стрімко відлітати від берегів.

— Мене більше цікавить, куди вода?! — його голос вже почав зриватися. Рівень води в річці знижувався, доки в якийсь момент цільний потік не розірвався на дві частини, які почали віддалятися у протилежні кінці. — Зараз знову щось буде, знову щось буде… — вперше за багато років Вадику довелося робити тотальне зусилля, аби не заплакати.

В руслі річки раптом почали з’являтися якісь величезні чорні черв’яки, точніше, вони вилазили з-під землі, немов після дощу.

— Це п’явки, чи що?

— Не знаю, не чув раніше про метрових п’явок.

— Можна подумати, ми тут бачили бодай щось, про що раніше чули.

Новоприбулі п’явки-черв’яки проповзли повз них, не виявляючи жодного інтересу. Натомість летючі монстри з намоклими крилами їх дуже навіть зацікавили. Вони розкрили свої круглі роти-провалля і буквально втягнули в себе пухнастих істот. Ще трохи поповзали, немов перевіряючи, чи не завалялося поруч ще кілька жертв, і почали поволі зариватися назад у землю. Коли вони повністю зникли, почала повертатися вода.

— Що ж, я радий, що ми не є нижчою ланкою у харчовому ланцюгу цих штуковин.

Брат із сестрою нарешті вилізли з річки та, не змовляючись, пішли далі. Обом чомусь подумалося, що там, звідки вони прийшли, значно вищий ризик знову зустріти летючих монстрів, принаймні тих, що сильніше хочуть їх вбити за поранення своїх із рою. Хлопець мерз і постійно мружив очі через сміття, що в них залітало, а дівчина тішилася навколишньою красою та приємним вітерцем. Рина давно помітила, що він почуває себе тут геть не добре, але не могла ані пояснити це, ані допомогти йому. У глибині душі вона розуміла, що єдиний спосіб — повернутися до табору, але те саме щось, що наполегливо вело її до «пащі», нині тримало тут з не меншим завзяттям.

— Прислухайся, — тихо заговорив Вадик, коли вони вже здолали кілька сотень метрів, — тобі не здається, що кущі знову шелестять?

— Невже знову ті кляті крилаті клубки?

Хлопець вже налаштувався оборонятися, але Рина раптом захоплено скрикнула і побігла кудись вперед. Вони присіла біля якоїсь істоти. Коли Вадик підійшов, то зрозумів, що то… звичайнісінький кіт. Він перевертався з боку на бік та легенько муркав під ніжними руками сестри. З дерева поруч спустилося ще двоє. Їх дівчина також не обділила увагою. Поступово вони один за одним почали сходитися та злазитися з різних кінців. Забарвлення всіх котів варіювалося відтінками сірого та коричневого, а очі були або жовтими, або оранжевими. Вадик не втримався і теж взявся гладити пухнастиків.

Коли рівень ендорфінів підскочив на стільки, що майже затьмарив весь страх (принаймні хлопець переважно саме його відчував) від місця, в якому вони опинилися, щось у поведінці котів почало змінюватися. Їх зіниці розширилися, шерсть настовбурчилася. Муркотіння втихало. Все відбувалося на стільки плавно, що коли Вадик вловив ці зміни, було вже пізно. Один з котів вкусив його за ногу, а інший — роздряпав руку Рини. Тварини почали один за одним кидатися на них. Їхня м’яка шерсть чорніла, вкривалася якоюсь дивною пліснявою і випадала цілими латками. Очі почали лиховісно світитися. На тілах Вадика й Рини стрімко збільшувалася кількість подряпин та укусів. Сил тікати не було. Здавалося, що цього разу вони таки точно проживають свої останні хвилини.

Раптом у самісіньку середину котячого натовпу вскочило щось на стільки величезне, що під ним аж земля здригнулася. Тілом звір був схожий на бурого ведмедя, але його голова більше скидалася на вовчу, до того ж мала великого рога, що розділявся на два відростки. Легкими помахами дужих лап з товстими кігтями він розкидав у різні кінці кілька оскаженілих котів, а решта й самі поспішили втекти. Після цього він став на задні лапи як людина і схопив за шкірки Вадика. Вже намірився завдати удар, коли Рина крикнула:

— Зупинися! — і вже пошепки додала: — Будь ласка…

Його права лапа зі вже розправленими кігтями зависла в кількох сантиметрах від обличчя хлопця, а вже за мить повільно опустилася. Погляди звіра та дівчини зіткнулися. Його очі ніби об’єднали у собі всі відтінки зелені цього лісу. І раптом вона згадала! Рина бачила їх у своїх снах десятки разів. Спочатку вони належали маленькому русоволосому хлопчику з ямочками на щоках, потім підлітку з дещо смішним, ледь помітним пушком, який він гордовито називав бородою, привабливому юнаку з атлетичним тілом і ось зараз — звіру. Дівчина раптом усвідомила те, чого не могла зрозуміти роками. Вона постійно зустрічалася уві сні з одною і тою ж чи то людиною, чи то істотою, але сприймала їх як різних.

Вона підійшла до звіра і поклала пальці на його морду, погладила жорстку шерсть. Щоб зробити це, їй довелося старанно задерти руки до гори.

— Якщо я бачила тебе у снах, — опустила долоні на груди, — то…

«…Ти й зараз спиш», — закінчив фразу оксамитовий голос у її голові.

— Северин…

«Отже, ти впізнала мене, Рино. Чесно, я не вірив у те, що це можливо».

— Рино, що відбувається? — Вадик змусив їхні погляди розімкнутися. — Що ти взагалі робиш?!