Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

військ, якими насичували зовнішні планети, і вона патрулювала

на поверхні ледь не з першого дня. Для неї Ганімед був

космопортом, невеликою базою марсіян і навіть меншою

заставою, яка тепер слугувала їй домом.

Човгаючи разом з іншими навколо купола, Боббі оглядала

непримітний краєвид. Тільки якась катастрофа могла сильно

змінити Ганімед. Поверхня складалася здебільшого із

силікатної породи і замороженої води, на кілька градусів

теплішої за космос. Киснева атмосфера настільки розріджена, що могла б згодитися за вакуум на виробництві. Ганімед не

розмивався й не вивітрювався. Він змінювався, коли з космосу

падали брили або коли тепла вода з рідкого ядра пробивалася

на поверхню й утворювала короткочасні озера. Ні те, ні друге не

траплялося так уже часто. Вдома, на Марсі, вітер і пил

змінювали краєвид щогодинно. Тут вона йшла по вчорашніх, позавчорашніх і позапозавчорашніх слідах. І якщо більше

ніколи тут не ходитиме, ці сліди її переживуть. Їй це здавалося

трохи моторошним.

Крізь звично гладенькі свист і гупання її механізованої броні

почали прорізатися ритмічні скрипи. Зазвичай Боббі ховала

майже всі індикатори на дисплеї шолома. Він був настільки

захаращений інформацією, що піхотинці були в курсі геть

усього — крім, власне, того, що відбувалося безпосередньо перед

ними. Тепер вона розгорнула індикатори всіх підсистем і

закліпала очима, гортаючи до екрана діагностики. Жовтий

сигнал попереджав, що у приводі лівого коліна закінчується

гідравлічне мастило. Мабуть, воно десь витікало — але повільно, тож костюм не міг знайти несправність.

— Хлопці, зачекайте хвильку, — покликала Боббі. — Гіллі, маєш гідравлічне мастило в ранці?

— Ага, — відповів Гіллман, одразу його витягаючи.

— Впорсни мені в ліве коліно, якщо твоя ласка.

Поки Гіллман присів перед нею, обслуговуючи її костюм, Ґураб і Тревіс почали суперечку, здавалося, про спорт. Боббі

вимкнула їх.

— Ну й древній у тебе костюм, — прокоментував Гіллман. —

А тобі справді слід апгрейднутись. А то така халепа

траплятиметься дедалі частіше, чуєш?

— Маєш слушність, — погодилася Боббі.

Але, щиро кажучи, не все було так просто. У Боббі була не та

фігура, щоб влізти у стандартне спорядження, тож щоразу, замовляючи новий костюм за своїми параметрами, їй

доводилося танцювати химерний бюрократичний танок. Вона

була трохи вищою за два метри, чим лише не набагато

перевищувала середню висоту марсіянських чоловіків, але

значною мірою завдяки своєму полінезійському корінню

важила більше ста кілограмів за однієї g. Вона не мала ні грама

жиру — та її м’язи, здавалося, збільшувалися щоразу, як вона

проходила кабінет для зважування. Боббі служила в піхоті, а тому повсякчас тренувалася.

Костюм, що на ній зараз, був першим за дванадцять років

служби, який добре сидів на Боббі. І навіть попри те, що його вік

почав даватися взнаки, було просто легше підтримувати його

у справному стані, ніж молити і благати про новий.

Гіллман почав складати інструменти, коли радіо Боббі

з тріскотом прокинулося.

— Лялька, я пост чотири, прийом.

— Прийнято, четвертий, — відповіла Боббі. — Це лялька-один.

Слухаю вас.

— Лялька-один, де ви гуляєте? Ви мали бути пів години тому, і тут якесь лайно коїться.

— Вибачте, четвертий, проблеми з обладнанням, — відповіла

Боббі, дивуючись, яке ще лайно може коїтися, але не настільки, щоб запитати про нього на відкритому каналі.

— Негайно повертайтеся на заставу. Стріляють із застави ООН.

Ми зачиняємося.

Боббі знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити сказане.

Вона дивилась, як її люди витріщалися на неї; на їхніх обличчях

змішалися здивування і страх.

— Е-е, по вас стріляють земляни? — нарешті запитала.

— Поки ні, але вони стріляють. Женіть сюди свої дупи.

Гіллман підскочив на ноги. Боббі раз зігнула коліно і побачила

на екрані зелені індикатори. Кивком подякувала Гіллі

й наказала:

— Бігом руш до застави. Вперед!

* * *

за пів кілометра від застави.