Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

і перейшов у бойовий режим. Сенсорна система почала шукати

ворогів та під’єдналася до одного із супутників, щоб отримати

вигляд згори. Клацнуло, і вбудований у правий рукав костюма

кулемет пере мкнувся у режим автоматичного вогню.

Якби розпочалося бомбардування з орбіти, прозвучали б

тисячі сигналів тривоги — але вона все одно не втрималася

й подивилася на небо. Жодних спалахів чи слідів від ракет.

Нічого, крім громаддя Юпітера.

Боббі рвонула до застави розмашистим, пружним бігом.

Підлеглі без обговорень бігли за нею. За низької гравітації

тренована людина може швидко подолати великі відстані

у підсилювальному костюмі. Уже за кілька секунд за вигином

купола показалася застава, а ще за кілька секунд по тому —

причина сигналу тривоги.

Піхотинці ООН насувалися на марсіянську заставу. Після

тривалої холодної війни ставало гаряче. Десь глибоко під

холоднокровними психічними звичками, набутими завдяки

тренуванню й дисципліні, пробуджувався подив. Боббі не

думала, що колись цей день справді настане.

Решта її чоти вийшла із застави і вишикувалася бойовим

шерегом у бік позицій ООН. Хтось вивіз на лінію «Йодзімбо» —

чотириметрового бойового меха, який височів над іншими

піхотинцями й скидався на безголового велетня в екзоскелеті.

Його масивна гармата повільно рухалася, відстежуючи

наступальні дії землян. Солдати ООН шаленим темпом

покривали 2500 метрів між двома заставами.

«Чому всі мовчать?» — майнула думка. Тиша, що панувала

в чоті, лякала.

І саме тоді, коли Боббі з підлеглими дісталися бойового строю, костюм пропищав попередження про радіоперешкоди. Вигляд

згори зник, коли вона втратила контакт із супутником. Звіти про

життєві показники і стан обладнання її підлеглих згасли, зв’язок

із їхніми костюмами розірвався. Зникла ледь чутна статика

відкритого каналу зв’язку, залишаючи по собі ще тривожнішу

тишу.

Жестами Боббі розставила підлеглих на правому фланзі, а тоді

пішла вздовж строю шукати лейтенанта Ґівенса — свого

старшого офіцера. Його костюм помітила посередині шерегу, майже прямо під «Йодзімбо». Підбігла і притиснула свій шолом

до його.

— Що, бляха, коїться, ел-те?!

Він спідлоба зиркнув і прокричав у відповідь:

— Я знаю не більше за тебе. Через перешкоди вони не чують

наших наказів про відступ, а візуальні застороги ігнорують.

Перед тим, як радіо замовкло, нам дали дозвіл стріляти, коли

вони підберуться за пів кеме від нас.

Боббі мала кількасот інших запитань, але піхота ООН мусила

перетнути п’ятисотметрову позначку вже за кілька секунд —

тому вона побігла до своїх, закріплювати правий фланг.

Дорогою доручила костюмові порахувати наступальні сили

й позначити їх усіх ворогами. Костюм повідомив про сім цілей.

Менше третини піхотинців ООН на їхній заставі.

«Маячня якась».

За командою Боббі, на дисплеї шолома висвітилася лінія, що

позначала відстань у п’ятсот метрів. Але вона не стала говорити

хлопцям, що це зона відкриття вогню. Не було потреби. Вони

відкриють вогонь разом із нею без зайвих запитань.

Солдати ООН перетнули кілометрову позначку, досі жодного

разу не вистріливши. Вони наближалися безладним строєм: шестеро ламаною лінією попереду, а сьомий метрів за сімдесят

позаду. Її дисплей позначив за ціль крайнього солдата зліва, замовчувано обравши найближчого. Щось засвербіло у Боббі

в потилиці, й, усупереч костюмові, вона виділила ціль позаду

й наказала її збільшити.

Маленька фігура раптом збільшилася на її прицільній сітці.

Спина Боббі взялася сиротами, і вона знову збільшила

зображення.

Постать, котра переслідувала шістьох піхотинців ООН, була без

захисного костюма. Вона, власне, не була людиною. Її шкіру

вкривали хітинові пластинки, наче велика чорна луска. Замість

голови мала грузьке жахіття — певно, більше удвічі за звичайну

голову — покрите дивними настовбурченими відростками.

Але насамперед непокоїли руки. Надміру масивні для свого

тіла й задовгі для своєї ширини, це були руки з дитячого

кошмару.

Руки

підліжкових

тролів