Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

роману ґрунтується на деяких однозначних генеалогічних та топографічних даних, у ньому ще більше відчувається вичерпне знайомство автора з сучасною йому щоденниковою прозою. Зокрема, поведінку і манери Танкреда, його яскраву участь у революції впізнаємо в щоденнику Франческо Бранкаччо ді Карпіно «Три місяці у палермському намісництві»[39]. А він належить до менш героїчних текстів ґарібальдійської щоденникової прози. Бранкаччо та його друзі сприймали революцію 1860 року так, як нині юнаки з добрих родин сприймають мотоцикли з великим об’ємом двигуна: кілька пригод, небагато боїв, жодної дисципліни; у випадку Бранкаччо книжка є до того ж нагодою згадати серед своїх побратимів не одного з представників титулованих родин, яких там справді було чимало. Проте реальність, описана Бранкаччо, створена штучно, а реальність Лампедузи ґрунтується на справжньому досвіді. Такі фрази, як «Я повернуся з триколірним прапором», належать Танкредові у версії Бранкаччо, тим паче, що автор не раз відчуває потребу показати пафосність і обґрунтовує її опортунізмом. Танкред і Анджеліка з їхніми вчинками є єдиними персонажами, які почасти були створені без допомоги історичних та мемуарних даних, але для такого впертого прагматика, як Лампедуза, досвід неможливо замінити нічим. Письменник зумів досконалим чином опрацювати прісні, але правдиві записи в щоденнику свого діда, Джузеппе Томазі (там знаходимо опис дня, сповненого молитов та побожних практик, згадку про пристрасть до коней і, правду кажучи, пересічність старшого сина Паоло): саме це був досвід, який можна було достовірно описати. Коли остання проявляється в поведінці Танкреда, Лампедуза додає своє пояснення. Тонкий слух цього великого реаліста відчуває фальшивість звуку і мусить чимось цьому зарадити. Тут помічним може виявитися порівняння, запропоноване Моравіа, між «Гепардом» та «Сповіддю італійця»[40]; обидва романи з симпатією описують суспільство, яке гине, але Лампедуза б’є на сполох, тільки-но замість прагнення описувати виникає бажання здаватися, тоді як Ньєво здатний віддаватися патріотичній та любовній риториці впродовж цілих розділів. З літературного погляду Ньєво — видатний громадянин Венеції, але поганий італієць. Лампедуза, чий роман зруйнував культ Об’єднання так само, як спогади «Мої в’язниці»[41] поставили під сумнів блага австрійської адміністрації, за якою тепер жалкують, був насторожі. Риторика Рісорджіменто, звичайно, йому неприємна більшою мірою, ніж ідеологія Рісорджіменто, яку він, зрештою, розділяв (як справжній послідовник Стендаля, він не міг не захоплюватися ідеологіями, які виявилися ефективними, а отже був потаємним шанувальником усіх революцій, включно з Жовтневою); тому, за сприяння тієї обставини, що він описував виникнення італійської нації з достатньо далекої часової перспективи, коли ідеологічний імпульс уже вичерпався, призвівши до багатьох небажаних наслідків, Лампедуза намагається ліквідувати ті вияви кепського смаку, які неминуче несе із собою будь-яка ідеологія.

Іноді Лампедуза запозичує у Бранкаччо якийсь елемент середовища. Приміром, пісню «Красуня Джіґуджін»[42], яку у творі Бранкаччо співають ґарібальдійці при взятті Мілаццо, у «Гепарді» співають континентальні посильні під час кампанії за плебісцит. Одначе емоції XIX століття виступають у «Гепарді» лише за умови їх висміювання: пісня, яку Бранкаччо описує як гімн національної згоди, в Доннафуґаті є ще одним символом непримиренності між сицилійцями та зайдами. У схематичному представленні позитивні емоції зберігаються лише у формальних елементах роману і тільки зрідка включаються в детальний опис того мертвого царства живих і неживих закам’янілостей, яке у Лампедузи є визначенням стану сицилійського суспільства. Відкриття Бассані та відмова Вітторіні — не просто примхи літераторів. Бассані теж був анатомом переможених; а відмова від трансцендентності навіть на рівні ідеології вельми неприємна для того, хто вважає, що може зробити свій внесок у поступ світу.

Питання автентичності тексту «Гепарда» не зникло остаточно з виходом видання, яке відповідало рукопису 1957 року. Найвідоміший італійський роман післявоєнного періоду став першочерговим предметом досліджень багатьох італійських філологів, які знайшли сорок дев’ять розходжень між рукописом і друкованим текстом. (Це незначні розходження, які не впливають на розуміння тексту.) У 1995 році видавництво «Мондадорі» опублікувало у своїй серії «Меридіани» зібрання творів Лампедузи, яке включило всі його літературні твори. Воно містить початковий фрагмент IV розділу, про який згадував Франческо Орландо у своєму «Спомині про Лампедузу» і який згодом автор вилучив з тексту. Якби давати частинам назви, його можна було б назвати «Дон Фабріціо та Бендіко». Цей фрагмент містився у зошиті формату книги записів, на якому рукою автора було написано: «Зошит № 7 першої редакції». Його знайшли в бібліотеці письменника в Палермо. Він наводиться в додатку як «Фрагмент А».

У 1998 році Джузеппе Б’янкієрі, упорядковуючи документи своєї тітки, княгині Алессандри, знайшов чимало автографних та машинописних матеріалів, пов’язаних з «Гепардом», серед яких фрагмент ще однієї частини, про який мені було відомо. Цей уривок наводиться тут у додатку як «Фрагмент Б». Він має власноручно написану автором назву: «Пісенник дому Саліна». У наявному тексті відкрито не говориться про кохання дона Фабріціо до Анджеліки. Але смисл «Пісенника дому Саліна» полягає в тому, щоб показати пристрасть князя до Анджеліки — пристрасть, приховано виражену в низці сонетів. Лампедуза розповів мені також задум сюжету ще одного розділу, в якому дон Фабріціо намагається уникнути скандалу, прийшовши заздалегідь в «Отель де Пальм», де Анджеліка призначила побачення одному зі своїх коханців. Дон Фабріціо приходить у готель раніше від коханця Анджеліки, яким, імовірно, був сенатор Тассоні (про його зв’язок з Анджелікою згадується в VIII розділі опублікованого тексту), і викриває політичну пастку, яку влаштував проти них вищий світ. «Пісенник» датований 1863 роком. А новий розділ мав міститися між «Пісенником» і «Смертю князя», після війни 1866 року, у той час, коли Танкред уперше висунув свою кандидатуру до парламенту. Розділ так ніколи й не був написаний. Джузеппе виклав мені свій задум, тішачись, як винахідливо він зосередив сюжет навколо любовного побачення в готелі. Будівля споруджувалася як резиденція родини Інґем[43], але відколи там влаштовано готель, він став улюбленим місцем для любовних інтрижок мешканців Палермо. І в час написання роману побачення в «Отель де Пальм» усе ще належали місцевій еротичній міфології. Натомість я добре пам’ятаю, як Джузеппе читав мені «Пісенник», і пригадую, що ім’я Анджеліки мало виступити у формі якогось риторичного засобу, можливо, акростиха (здається, з тексту мало випливати щось на зразок «Люба Анджеліка!») в кінці «Пісенника».

У такому вигляді, як він дійшов до нас, «Пісенник» не становить суттєвого елементу роману, до того ж він незавершений. То мав бути літературний жарт, який зробив би паузу в оповіді, а сонети мали бути екзерсисом на тему деяких улюблених поетичних творів, зокрема Шекспірових «Сонетів», із застосуванням італійської версифікації сонетів Мікеланджело. (Лампедуза вважав, що сонети