Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Заплативши хлопцям за допомогу з валізою, Ноемі простягнула шоферові руку:

— Я Ноемі Табоада. Вас, певне, прислав містер Дойл?

— Так, дядько Говард наказав забрати вас, — відказав хлопець, легенько потискаючи її руку. — Мене звуть Френсіс. Сподіваюсь, ви доїхали добре. Це всі ваші речі, міс Табоада? Дозволите допомогти вам?

Говорив поспіхом, кожне речення закінчуючи питанням, немов боявся стверджень.

— Звіть мене Ноемі. «Міс Табоада» звучить аж занадто офіційно. Так, це весь мій багаж і я залюбки скористаюся вашою допомогою.

Піднявши її валізи, він склав їх у багажник і відчинив їй передні дверцята. Наскільки їй було видно з вікна машини, місто було помережане звивистими вуличками, втикане барвистими кольоровими будиночками з вазонами на підвіконнях і міцними дверима; тут і там вид­нілися сходи між вуличками, височіла церква. У путівниках такий краєвид назвали б «старомодним».

Ель-Тріунфо, однак, у жодних путівниках не фігурував. Зараз тут панувала задушлива атмосфера занепаду. Будинки були хоч і барвисті, зате з полупаними стінами, розсохлими дверима; квіти в половині вазонів були зів’ялі, та й загалом у місті годі було розгледіти якісь ознаки життя.

Це не було аж так дивно. Багато місцин, що процвітали від видобутку срібла і золота в колоніальну епоху, після війни за незалежність занепали. Вже пізніше, у спокійні часи Порфіріату[1], туди стали прибувати англійці й французи, які неабияк наживалися на природних багатствах краю. Однак тій другій хвилі поклала край революція. По всій країні й донині лишилося безліч містечок на кшталт Ель-Тріунфо, де можна надибати гарненькі церковки, зведені в часи, коли там крутилися гроші та люди. Нині ж у таких місцях земля вже ніколи не даруватиме багатств зі свого лона.

Тим часом як більшість поїхали з міста, Дойли залишилися. Мабуть, навчилися любити цей край, хоч Ноемі зовсім не вразили місцеві гірські краєвиди. Це було зовсім не схоже на ті порослі прекрасними деревами гори при заквітчаних долинах із її дитячих книжок. І зовсім не нагадувало те чарівне місце, про яке їй розповідала Каталіна. Як і стара машина, в якій вона їхала, місто було немовби сповите у дрантя колишньої величі.

Френсіс звернув на вузеньку дорогу між горами. Повітря стало холодніше, туман — густіший. Ноемі потерла руки.

— Ще далеко? — спитала вона.

І знову Френсіс не дав чіткої відповіді:

— Не дуже, — протягнув він, неначе вони обговорювали питання, що не потребує поспіху. — Якби не погана дорога, я їхав би швидше. Колись давно, поки ще працювала копальня, всі тутешні дороги були у гарному стані. Навіть біля Дому-на-Горі.

— Де?

— Це так ми називаємо маєток. Навіть дорога до англійського цвинтаря була гарна.

— Що, насправді англійського? — усміхнувшись, спитала вона.

— Так, — відповів водій, обіруч стискаючи кермо із силою, якої вона не очікувала в його слабенькому потиску.

— Цікаво, — мовила Ноемі, чекаючи на продовження.

— Ви ще побачите його. Це справжнє англійське кладовище. Дядько Говард хотів хоч десь мати шматочок Англії. Він навіть завіз туди землю з Європи.

— Так тужить за батьківщиною?

— Страшенно. Скажу вам більше: у Домі-на-Горі ми навіть не розмовляємо іспанською. Мій двоюрідний дід по-іспанськи не знає ані слова, Вірджил говорить, але зовсім поверхово, а мати не може зв’язати бодай речення. А ви… ви добре розмовляєте англійською?

— З шести років мала щоденні заняття, — відповіла вона, переходячи з іспанської на англійську. — Тому зі мною у вас не буде проблем.

Дерева пощільнішали, під їхнім віттям панувала темрява. Ноемі ніколи не була прихильницею дикої природи. Востаннє біля лісу вона була, коли їздила на екскурсію в парк Дезьєрто-де-лос-Леонес, де, досхочу накатавшись верхи, брат із друзями повели її стріляти по бляшанках. Було це два, а може й три, роки тому. Одначе це місце не йшло ні в яке порівняння з тим — тут було значно дикіше.

З цікавістю вона оглядала висоту дерев і глибину ущелин. І те, й інше вражало. Туман погустішав, і їй стало страшно, що, коли звернути не туди, машина зірветься з кручі. Скільки мисливців за сріблом загинуло на цих стрімчаках? Окрім природних багатств, у горах завжди можна знайти і наглу смерть. Проте Френсіс, попри млявий вигляд, справляв враження вправного водія. Як правило, Ноемі не любила скромних чоловіків — надто вже вони діяли їй на нерви, — але цього можна й потерпіти. Врешті, сюди вона приїхала не до нього та його рідні.

— А ви, перепрошую, хто? — спитала вона, щоб відволіктися він думок про урвища й аварії.

— Френсіс.

— Я про те, хто ви Вірджилу? Його молодший кузен? Далекий дядечко? Темна конячка, про яку мені слід було б знати?

Ці слова вона промовила своїм коронним, дещо насмішкуватим, тоном, який частенько застосовувала на коктейльних вечірках, щоби схилити до себе інших. Як і очікувала, хлопець відповів з легкою посмішкою:

— Ми кузени, двоюрідні брати. Він трохи старший.

— Я ніколи не розуміла цього «двоюрідні», «троюрідні». Для чого це? Коли до мене на день народження приходять родичі, я до всіх ставлюсь однаково, без усяких генеалогічних формальностей.

— Безсумнівно, це все полегшує, — щиро усміхнувшись, погодився Френсіс.

— А ви хороший кузен? У дитинстві я ненавиділа своїх двоюрідних братів. Вони завжди тицяли мене обличчям у торт, хоч mordida не входила в мої плани.

— Mordida?

— Це коли до того, як розріжуть торт, ти хочеш відкусити шматок. Але завжди знайдеться хтось, хто тицьне тебе в нього обличчям. Сподіваюсь, у Домі-на-Горі ви так не робите.

— У нас нечасто бувають свята.

— Мабуть, ваша гора дуже висока, — сказала Ноемі перегодом. Скільки б вони не їхали, дорога ніяк не закінчувалась. Під колесами авто хрускотіли гілки.

— Так.

— Я ще ніколи не була в будинку, який має власну назву. Навіть не знала, що так досі роблять у наші часи.

— Наша родина досить старомодна, — пробурмотів водій.

Ноемі скептично глянула на нього. Як сказала б її мати, ось кому треба їсти більше м’яса. Судячи з його тоненьких пальців, він жив на самій воді з медом. Ще й говорить мало не шепче. Он Вірджил, той значно здоровіший, солідніший. До того ж старший, як зауважив сам Френсіс: мав тридцять із гаком років — скільки точно, вона не пам’ятала.

Колеса наскочили на камінь чи якусь горбаку. З несподіванки Ноемі зойкнула.

— Даруйте, — вибачився Френсіс.

— Не думаю, що це ваша провина. Тут завжди такий туман? Їдеш наче в молоці.

— Це ще квіточки, — відказав він насмішкувато.

Що ж. Він бодай вміє сміятися.

Зненацька