Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Батьки дозволяли їй ходити до Жіночого університету Мехіко, але виступили проти, коли після його завершення вона оголосила про намір продовжувати навчання. Ноемі планувала здобути магістерський ступінь з антропології. Для цього їй треба було вступити до Національного університету. Батько твердив, що це марнування часу, бо там повно молодиків, що забивають дівчатам голови непристойностями.

Мати також не підтримувала цих сучасних вигадок. Казала, що життєвий цикл дівчини має бути простіший — від дебютантки до дружини. Подальше навчання завадить їй пройти його вчасно, і вона так і залишиться лялечкою в коконі. З добрий десяток разів вони сварилися через це, але мати наполягала, мовляв, таке вже батькове рішення, хоч насправді він ніколи не говорив нічого подібного.

А зараз батькові слова неабияк вразили її й відкрили нові перспективи.

— Ти серйозно? — спитала недовірливо.

— Так. Бо справа серйозна. Я не хочу, щоб розлучення виплило в газетах, але й не можу дозволити, щоби хтось наживався на нашій родині. Тим паче, тут ідеться про Каталіну, — додав він вже м’якше. — Вона й так настраждалася в житті, тому їй конче потрібно побачити рідне обличчя. Зрештою, може бути, що більшого їй і не треба.

За своє життя Каталіна зазнала немало горя. Спершу помер батько, тоді мати вийшла за чоловіка, котрий нерідко доводив її до сліз. А коли за кілька років не стало й мами, а вітчим покинув її, дівчина переїхала жити до родини Ноемі. Попри теплий прийом сім’ї Табоада, смерть батьків глибоко позначилась на ній. А пізніше, вже в юності, сталися нещасливі заручини, що закінчилися сварками і розбитим серцем.

Був і ще один парубок — дещо недолугий, але наполегливий. Він уперто сватався до Каталіни кілька місяців, і здавалося, він їй подобається. Втім, справити гарне враження на батька Ноемі йому не вдалося, і той зрештою прогнав його геть. Схоже, після того невдалого роману Каталіна засвоїла урок, адже її стосунки з Вірджилом Дой­лом були взірцем таємничості. А може, злукавив якраз Вірджил, змусивши Каталіну мовчати, доки виступати проти їхнього шлюбу стало запізно.

— Думаю, я зможу попередити когось в університеті, що буду відсутня кілька днів, — сказала Ноемі.

— Це добре. Я відправлю Вірджилу телеграму, щоб попередити про твій приїзд. Будь розумничкою і не розбовкай зайвого. Він — її чоловік і має право вирішувати за неї, але й ми не можемо зволікати, якщо він вирішить вчинити необдумано.

— Мабуть, треба попросити у тебе розписку на підтвердження обіцянки про університет.

Батько повернувся за стіл:

— Наче я колись не дотримував слова. Тепер іди, повиймай квіти з волосся і збирай речі. Я тебе знаю, будеш до скону вирішувати, що вдягнути. До речі, ким це ти вирядилася сьогодні?

Батьку явно не подобався виріз на її сукні й оголені плечі.

— Це костюм весни, — відповіла Ноемі.

— У тих краях холодно. Якщо хочеш гуляти там у такому вигляді, краще прихопи светра, — сухо додав він.

Ноемі нічого не відповіла, хоч звичайно відрізала б щось дошкульно дотепне. Але цього разу, лише аж коли дала згоду на поїздку, збагнула, що нічого не знає про місце, куди їде, і людей, які там живуть. На неї чекає зовсім не прогулянка і не круїз. Та вона відразу заспокоїла себе тим, що раз батько відправляє її на завдання, значить, доведеться впоратися з ним. Вона вітряна? Дзуськи. Вона ще покаже йому серйозність, якої він так добивається від неї. Може, навіть після успіху — бо невдачі навіть уявити собі не могла — він погляне на неї по-новому: як на зрілу особистість.

2

Коли Ноемі була дитиною, Каталіна читала їй казки, в яких часто згадувався Ліс — місце, в якому блукали Гензель і Ґретель, а Червона Шапочка зустріла вовка. Ноемі росла у великому місті, тому те, що ліси бувають і в реальному житті, в місцевостях, що їх можна знайти на атласі, збагнула вже значно пізніше. Канікули її родина проводила у Веракрузі, в бабусиному будинку біля моря, де високі дерева не росли. І навіть коли Ноемі подорослішала, ліси залишилися в її уяві такими, як вона бачила їх на картинках, коли була ще зовсім маленька: з чорними контурами по краях і яскраво-барвистими посередині.

Тож було зовсім не дивно, що вона не одразу збагнула, що їде у ліс. Ель-Тріунфо стояв на схилі крутої гори, встеленому килимом диких квітів і порослому соснами і дубами. В долині паслися вівці, по кручах стрибали кози. Регіон був багатий на поклади срібла, і свічками з лою цих тварин освітлювали його численні копальні, тому їх розводили тут безліч.

Що вище піднімався потяг, наближаючись до Ель-Тріунфо, то більше краєвиди змінювалися. Землю борознили глибокі провалля, вгорі бовваніли гірські хребти; чарівні потічки перетворювалися на нестримні, бурхливі річки, і лихо тому, хто потрапить у їхні дикі течії. На підніжжях гір селяни плекали садки і поля люцерни, однак тут, крім кіз на скелях, не було видно нікого й нічого. Тутешня земля тримала свої багатства в глибині, а дерева не важніли від тяжких грон.

Повітря дедалі рідшало, поїзд підіймався все вище, аж доки, зашипівши, не спинився.

Ноемі підхопила свої валізи. В дорогу зібрала всього дві, хоч і планувала взяти й свою улюблену скриню, та пізніше вирішила, що вона занадто громіздка. Втім, навіть так валізи були великі й важкі.

На вокзалі було зовсім не людно. Та й вокзалом це місце було складно назвати: квадратна будівля з касою, за якою куняла касирка. У дворі, граючись у квача, ганяло троє хлопчаків. Підійшовши до них, Ноемі пообіцяла заплатити їм, якщо допоможуть віднести валізи, й малі радо погодились. Їхній худорлявий вигляд наштовхнув її на думку про те, чим живуть містяни тепер, після того як копальні закрили, а єдиним джерелом прибутку залишилися кози.

Хоч Ноемі й була готова до гірської прохолоди, та ріденька імла, що зустріла її на виході з вокзалу, стала несподіванкою. З цікавістю розглядаючись довкола, вона поправила бірюзовий капелюшок із жовтою пір’їною, а тоді здивовано глипнула на машину, що чекала на неї. Без сумніву, це була вона, позаяк інших автомобілів біля вокзалу не було. Розміри автівки одразу навіяли їй думки про кінозірок двадцяти-тридцятирічної давнини. На такій машині в юності міг роз’їжджати її батько, хизуючись своїми статками.

От тільки автівка перед нею була старезна, брудна і облуплена. Сьогодні кінозірки на таких не їздять. Скидалася вона на звичайну стару таратайку, яку нашвидкуруч протерли від пилюки і виштовхали на вулицю.

Подумавши, що шофер має відповідати своїй машині, Ноемі очікувала побачити за кермом старенького дідуся, але назустріч їй вийшов молодик приблизно її віку, вбраний у вельветовий піджак. Мав біляве волосся й бліде обличчя — вона навіть не знала, що такі бліді