Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Я легенько витягнула її з коробки та одягнула на палець. Вона виглядала такою красивою. Давид простягнув руку і я вхопившись за неї, попрямувала з ним в середину.

Мої підбори цокотіли по мармуру, коли нас вели до нашого столика. Ресторан як я й припускала був не зі звичайних. Тут усі були елегантно одягнуті та доглянуті. У залі грала тиха класична музика. А приглушене освітлення додавало інтимності та затишку.

Давид відсунув для мене стілець. Я подякувавши йому сіла на м'яке сидіння, яке він плавно підсунув до столу. Він швидко зайняв місце на проти мене.

— Ти неперевершена у цьому платті. — сказав він.

Я відчула як мої щоки нагріваються. Звичайно я розуміла, що він це сказав для того, щоб я розслабилась. Адже, я стискала пальці на колінах так, що вони побіліли.

— Дякую.

Коли до нас підійшов офіціант, я довірилась Давиду у виборі страв і сказала, щоб він обрав щось на свій розсуд. Коли офіціант прийняв замовлення й пішов, я вирішила почати говорити першою.

— Тут гарно. — промовила я, оглядаючи приміщення.

Інтер'єр поєднував у собі мінімалізм та лофт стилі. На стелі висіли красиві люстри. А позаду було місце для танців; декілька пар легенько рухались під музику.

Я розуміла чому він хотів, щоб ми повечеряли у людному місці. Тут нас зможуть побачити його знайомі.

Після декількох секунд тиші, я запитала:

— Можливо, ти б хотів дізнатися щось про мене? — Не почувши нічого у відповідь, я продовжила. — Гаразд. Якщо ти не питаєш я сама розповім...

Не встигла я продовжити, як він почав:

— Аліса Ковальчук. Двадцять чотири роки. Є молодша сестра. В школі ходила на танці...

— Звідки ти це все знаєш? — перебила його.

— Ти працюєш в моїй компанії. Дізнатись інформацію про тебе це не проблема.

Я видала здивоване "О".

В цей момент до нас підійшов офіціант з нашим замовленням. Я зробила ковток вина, щоб трохи освіжитись.

— На цьому тижні повинен відбутись благодійний вечір. — почав він. — Я туди запрошений і ти складеш мені пару, як моя наречена.

Я кивнула.

— Але нам потрібно вигадати історію нашого знайомства. — припустила я.

— Так. І це я беру на себе.

Я зосередила свій погляд на Давиді.

— Мені цікаво, чому ми повинні вдавати так довго?

Я примружилась та почала стежити за його рухами.

— Ми маємо підписати важливу угоду, а це займе не мало часу. Тому, щоб не складати жахливе враження ми будемо вдавати.  — просто сказав він, а потім додав : — Я розумію, ти думаєш, що я міг би знайти виправдання, що ми розійшлися, але як я вже й сказав це для того, щоб не складати жахливе враження для майбутніх партнерів.

— А що на рахунок закоханості?

— Ти можеш з кимось зустрічатись, просто будь обережна. — сказав Давид.

— Ні, ти не зрозумів. Я мала на увазі, що якщо, припустимо, ти в мене закохаєшся...

— Ти можеш бути спокійна. — Я побачила як кутик його губ піднявся. — Цього не буде.  Я не закохуюсь.

Гучні слова для такого чоловіка.

— Ти впевнений? — зухвало мовила, з широкою усмішкою.

Він допив своє вино, й нахилився до мене.

— Давай зробимо так. Щоб тобі було спокійніше, ми дамо один одному обіцянки, що ми з тобою не закохаємось один в одного. Я зі свого боку — обіцяю. — Після цих слів він далі продовжив вечеряти.

Я уважно слідкувала за його рухами, роздумуючи. Ніколи не знаєш, коли прийде це кохання. Але обіцяючи я перекреслюю цю можливість.

— Обіцяю.