Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Думаю, спочатку почнемо з вечері. — почав Давид. — Я скажу своїй асистентці, щоб вибрала заклад.

Я намагалась швидко йти за ним, але почувши це зупинилась.

— Я можу це зробити. — сказала я, насупившись.

Він повернувся до мене. Його очі зустрілися з моїми. В мене пробіг мороз по шкірі від цих небезпечних карих очей.

— Я сказав, що це зробить вона. — мовив він, з небезпечними нотками. Після чого продовжив йти.

Я закотила очі.

— І більше не роби цього! — сказав він.

— Чого саме?

— Ти знаєш про що я. — І з цими словами він зайшов у ліфт.

Я хотіла знову закотити очі, але стрималась. Ще було зарано, щоб почати жаліти.

— На коли мені підготуватись? — В останню мить, запитала я.

— У тебе є час до восьми. — промовив він, після чого двері ліфта закрилися.

Я стояла посеред кімнати, простір якої був завалений моїм одягом. Все, що я знаходила було не те. Занадто відкрите, занадто просте, занадто вишукане — все занадто. Відкинувши чергове плаття я стала перебирати одяг, який був розкиданий на ліжку. Судячи з того, що Давид є власником компанії, то скоріш за все ми підемо в не простий ресторан.

— Може ось це... — я приклала до себе плаття темно-зеленого відтінку.

Тканина на дотик була ніжною, а з правого боку був великий розріз. Воно цілком могло підійти.

— Ти вже вибрала... — Ліна замовкла, як тільки відкрила двері в кімнату.

— Це що? Тут впала бомба?! — вона зайшлася сміхом, коли долала гори з купи одягу.

Я знизала плечима.

— Не можу знайти відповідну сукню. — пояснила я.

— Ах! Щоб ти без мене робила, — вона поглянула на купу одягу та витягнула червоне плаття. Тонкі бретелі, ззаду відкрита спинка, довжина нижче колін — це був хороший варіант. Але мені воно здалось занадто відкритим. 

— Воно не підійде, — я розчаровано, видихнула.

— Ти йдеш на побачення. Це саме те! — вона простягнула мені сукню. — Біжи переодягатися. Твій принц не буде тебе довго чекати.

Я жартівливо кинула в неї кофтою, яка першою попалась під руку. Зачиняючи двері почула її дзвінкий сміх. Звичайно, я не могла не розказати їй правду. Коли я сказала їй що йду на побачення, вона завалила мене питаннями хто він і чи це хтось зі знайомих. А я не звикла брехати, тому я розповіла їй все з самого початку.

Я провела рукою поверх плаття, дивлячись у дзеркало. Всередині відчувався невеликий мандраж. Це не справжнє побачення, але я хвилювалась. Що ж, не щодня приходиться прикидатися фальшивою нареченою й ходити на побачення з фальшивими чоловіками. Сподіваюсь, нам вдасться зіграти закохану пару.

Вийшовши з під'їзду помітила великий чорний джип, припаркований на узбіччі. Я попрямувала туди і побачила Ігоря — водія Давида. Він відчинив мені задні дверцята. І я ковзнула всередину, поглянувши на чоловіка, який сидів біля мене. Він був зосереджений на своєму телефоні, напевно, відповідаючи на робочі листи.

Він був одягнений у стильний чорний костюм, безперечно, пошитий на замовлення. Волосся укладене назад. А на руці виблискував Rolex.

— Привіт, — привіталась я.

Він відірвав свій погляд від телефону і зосередив на мені. Його погляд пройшовся від мого світлого волосся, яке було укладене гарними хвилями, до чорних туфель на високій шпильці. Чесно кажучи від цього розглядання в мене пройшовся мороз по шкірі.

Кивнувши, він повернувся до свого телефону.

Я пирхнула.

— Щось не так?

— Ні, все прекрасно. — саркастично мовила я.

Якщо не враховувати того, що мене розглядали як об’єкт, а потім тільки кивнули. Але що я хотіла? Ми просто граємо закохану пару, я не повинна чекати від нього компліментів.

— Ти готова? — запитав Давид, як тільки ми під’їжджали до потрібного місця.

Я відірвала свій погляд від вікна і поглянула йому в очі.

— Готова. — впевнено промовила. Принаймні намагалась, щоб це звучало так.

 Поправивши зачіску я вийшла з авто. Водій Давида, відкрив мені дверцята й допоміг вийти. Я вдячно йому посміхнулась і попрощалась коли він від’їхав.

— Ось. Візьми. — Давид зупинився перед входом, і простягнув мені маленьку червону коробочку.

— Що це?

— Обручка. — сказав коротко.

Я кивнула, й відкрила коробку. Звідти на мене дивився величезний камінь, розміром з горіха.  Діамант виблискував від світла ліхтарів, а по боках помітила ще декілька крихітних.

— Він не завеликий? — запитала я.

Моя рука в порівнянні з обручкою виглядала такою маленькою. В мене одразу з’явився страх не загубити її, бо тоді прийдеться розплачуватись за неї до кінця життя. Я боюсь навіть уявити скільки та каблучка коштує.

— Такий як треба. Одягай.