Читати книгу - "Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк"

Вдосвіта Марк Емілій покинув місто, сказавши охороні, що хоче проїхатися околицями на самоті. Він попрямував на північ. У Куікулі, куди він прибув наступного дня, побачив натовп; люди висміювали напівбожевільного бербера, який шукав свою дружину. Він ходив від одного до другого, дивився кожному в обличчя і запитував:

- Ти не бачив моєї дружини, красуні Анайі?

Йому відповідали глузливим сміхом. Раптом хтось крикнув:

- Навіщо вона тобі? Знайди собі іншу!

- Мені не потрібні ваші жінки, — серйозно сказав бербер. — У ваших жінок немає гордості, вони суки.

Чернь здригнулася, у варвара посипалися образи й каміння. Марк Емілій вийшов із натовпу й крикнув:

- Satis![21]

Натовп завмер в очікуванні, а він підійшов до бербера й запитав:

- Що сталося з твоєю дружиною, друже?

- Її викрали, пане, і я знаю, що її притягли сюди. Змилуйся, допоможи мені!

Марк кивнув сотникові, що стояв у натовпі, і показав йому перстень.

- Коменданта гарнізону до мене! Бігом!

А командирові він прошепотів крізь зуби:

– Сьогодні же ти знайдеш жінку цього чоловіка, заплатиш йому по одному денарію за кожен день її полону, і візьмеш це з господаря, і даси їм двох коней, щоб вони виїхали. А не то завтра даси власну голову!

- Буде, як ви наказали, командире! – відповів переляканий офіцер.

Коли Марк сідав на коня, до нього підбіг бербер і сказав:

- Хай вас Бог благословить, пане! Скажи мені, кому я завдячую життям...

- Зосимусу! – пролунало у відповідь.

Іноді, щоб піти далі, потрібно повернутися назад. Іноді доводиться відступити навіть сильно...

З Куйкула він помчав на захід, через кордон, дорогою до Аузії. Він дістався Тіпаси через шість днів, пізно ввечері. Місто спало. Марк Емілій залишив свого коня в казармі біля головних воріт і пішов вулицями, мовчазними й темними, обвіяними вітром з моря. Він пройшов повз небагатьох перехожих, які поспішали до своїх домівок слідом за вогнями, які несли раби. Біля берега, про який сповіщав глухий гуркіт хвиль, він зустрічав лише безпритульних котів і собак та силуети п’яних легіонерів, що оббльовували стіни або хиталися посеред вулиці. Нарешті він почув гучну музику цитр і флейт, і коли вийшов з-за храму, його на мить осліпило буяння вогнів, яке било в зоряне небо з будівлі, що висів на приморській скелі.

Він з’явився, як привид, на терасі лупанарію, повному офіцерів і патриціїв, які танцювали з гетерами.

- Сальве![22] — гикнув йому в обличчя напівголий товстун із чашкою вина в руці. — Ось, пий!

Посудина розбилася об підлогу, і напівголий чоловік, ударений зі страшною силою, впав у групу музикантів, збивши їх з ніг і зламавши інструменти. Ноги танцюристів застигли на середині кроку, і всі погляди звернулися до зловмисника. Двоє офіцерів рушили до нього з кулаками, але їх зупинила його рука, що лягла на рукоять меча.

- Хто ти?! – гаркнув один із них.

Новоприбулий підійшов до нього, наче хотів глянути на запитувача.

- Я чоловік тієї жінки, яку ви тримаєте зв'язаною. Де вона?

- Ти, наповнений лайном… — спромігся вимовити офіцер і впав без свідомості на підлогу після удару плазом меча в скроню.

- Цей мій приятель замикає найбільш зухвалі пики! — попередив Марк Емілій. - Де вона?

Другий офіцер крикнув:

- Ти сміливий зі зброєю, з якою сюди не дозволено входити! Ти дорого заплатиш за порушення закону і за ґвалт!

Незнайомець вклав меч у піхви й переступив через лежаче тіло.

- Скажи мені, де вона, — прошепотів він, — або я навчу тебе покори без меча!

Офіцер подивився на свої жіночі долоні й пирхнув:

- Тими ручками?!

В ту ж мить два сталеві важелі підняли його з землі, пролунав благальний зойк, тіло офіцера перелетіло через балюстраду тераси, і його поглинула темрява над безоднею, де біля підніжжя скель розбивалися гриви морських хвиль.

Решта гуляк розбіглися, панікуючи, перевертаючи столи з їжею і колони з масляними ліхтарями. Військові негайно повернулися, орудуючи мечами. Вони були напідпитку, тож навіть кількість не давала їм шансу. Смерть влетіла в лупанарій і розправила над ними свої чорні крила, і вони полягли, порубані на шматки мечем легата.

Лельхін він знайшов в маленькій кімнаті нагорі. Її обличчя швидко постаріло, риси обличчя стали гострими та впалими на видатних вилицях. Жінка була непритомна. Голосно сміялася, а потім замовкала, ніби тривожно прислухаючись до себе, і тінь вічного південного смутку гаснув в її очах, ще більших і зовсім сухих, бо вона плакала всім своїм зболілим тілом, кликала його: стільки днів, що в неї закінчилися сльози.

Він розрізав її узи кам'яним ножем, узяв жінку на руки і, пригорнувши до грудей, поніс на стежку, що вела серед скель до берега моря. Позаду них горів лупанарій, освітлюючи блискучим сяйвом всю затоку. Уламки мурів падали в безодню, обсипаючи снопи іскор, що згасли у воді з похмурим шипінням, але він нічого не чув, крім кількох слів з-під намету в далекій пустелі: "Приклади мене, як печать, на своє серце. .. Ти будеш першим і останнім...".

Марк Емілій довго йшов, не відчуваючи втоми. Приплив змив із пляжу відбитки його сандалів, ніби хотів стерти слід їх двох у просторі. Палаючий дім став крихітним вогником на узбережжі, наче маяк, що попереджує кораблі про підступний мис, а ніч поглинала всі звуки, розстеляючи шовкові шати тиші, яка личить найбільшим трагедіям Землі. Бурхливий бриз витискав сльози з його очей, і вони залишали слід на щоках, які були здивовані тим, чого ніколи не знали, тому що цей чоловік не вмів плакати.

Досить!

"Музо, куди ти йдеш?

О, ліро легка, надто поспішна,

будь обережніша, не торкайся таємниць богів,

не принижуй їхньої величі!".

Про це попереджав Горацій в одній зі своїх пісень. Перед чим! Перед чутливістю, яка вбиває писання про почуття? Але я лише на мить впав у сентиментальність, знаючи, що Марк Емілій Сатурнін не пробачить мені, якби він міг це прочитати. А може, це попередження перед описом його смерті?…

Гаразд, я не можу про це писати, але я повинен сказати ще кілька слів.

Могилу Лельхін