Читати книгу - "Поцілунок, Вікторія Міроненко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ідіоте, вона ж боксерка. Ходімо.
Андрій обпер друга об себе та повів його геть.
– Притрушені, – вигукнув хтось з нашого класу, а потім всі зайшли в кабінет.
Ввечері приїхала мама. Вона намагалась дізнатися, як я провів цей тиждень, та мені було не до розмов. Вона незадоволено дивилась на мене, коли я відповідав коротко й без подробиць.
– Знаєш, зазвичай ти більш балакучий, – наостанок промовила вона та пішла в свою спальню. Мені не було що на це відповісти.
Наступного дня всі начебто стали сміливими. Поштовхи та образи переслідували мене кожну перерву. Виявилось, це втомлює, тож я не мав сил відповідати. А от Руся відігравалась на повну. Вона не тільки силою могла повалити суперника, а й гострим язичком. Більшість дійсно не знали, що їй відповісти.
Та подруга вирішила, що і я заслуговую на її уїдливі коментарі. Й те, що ми жили в неподалік їй в цьому допомогло.
– Знаєш, я теж хочу з ним зустрітись.
– Ти прям, як близнята говориш, – втомлено зауважив я.
– В цьому я з ними солідарна. От тільки подробиць мені не треба. Обійдусь.
Я бачив як її перетрусило від такої можливості. Начебто я збирався. Близнята взагалі не образились й тільки нудили про знайомство. Чим теж дратували.
– Він все одно поїхав в інше місто на турнір.
– Ой, Дєнь, давай без цього. Ти й так мені нічого не сказав, коли повинен був. Тож…
Я не дав їй договорити.
– Я нічого тобі не винен був. Давай чесно, ти взагалі не кажеш про тих з ким мутиш. І я ніколи не питаю, бо це твоя справа. Чи збирався я вас познайомити? Так. Я не хотів, щоб ти так дізналась про все. Ти ж все ж таки не просто подруга. Ти частинка моєї родини. Але Макс… Він особисте. Він особисте й особливий. Він не просто перший хлопець. Він взагалі перший. І я розумію, що ти ображена.
Вона покачала головою.
– Я не ображена. Я, дідько, розлючена! – вигукнула подруга, а потім вже спокійно додала: – А ще я ревную, придурок.
Я здивовано на неї подивися.
– Так, ревную. І хочу дізнатись, як за 8 місяців цей хлопець став для тебе таким особливим.
Я зітхнув.
– Пізніше.
Руслана насупилась й ми мовчки дійшли до розвилки. Наостанок вона лише сказала:
– Тік-так, Дєня, Тік-так.
Вдома мама знов хотіла поговорити. Та настрою взагалі не було. Хотів лише поговорити з Максом. Але саме зараз у нього гра, а після дорога додому. Тож я лише слідкував за рахунком матча в інтернеті, щоб привітати з перемогою чи підтримати.
Середа була нічим не краще цих двох днів. До того ж вчителя удавали наче нічого не було. Вони лише криво дивились на мене, але нічого не говорили. Ні мені, ні придуркам в коридорах. Хоч завдяки Русі їх стало менше.
Після вечері мама знову завела розмову.
– Що з настроєм, Дєнь?
– Все добре.
Я мив посуд, а мама продовжувала давити.
– Денисе…
– Мам, – втомлено зітхнув я.
Самому було незвично не поділити з нею почуттями та проблемами, але ж… Я покачав головою та пішов до кімнати. Та мама пішла за мною.
– Ні, ти скажеш, що відбувається!
Вона стояла у дверях кімнати й не давала їх зачинити. Тільки цього мені не вистачало.
– Ти впевнена, що хочеш це почути?
Як же я втомився. Школа, Руслана, тепер ще й вона. Як же хотілось все відмотати на чотири дні назад й не робити цю дурню.
– Я хочу все знати про свого сина, – серйозно сказала вона.
Що ж, краще сказати самому, ніж вона почує це від когось іншого.
– Я – гей, мамо. І тепер про це всі в школі знають.
ЇЇ реакцію неможливо було передати.
Вона гмикнула й закотила очі. Окей, мамо, що це значить?
– Краще треба було свого Макса ховати, – нарешті сказала вона.
Від здивування я замовк. Лише німі питання. Вона знала? Як довго? Чого нічого не казала?
Мама зітхнула. Повернулась до вітальні та сіла в крісло. Я пішов за нею та став навпроти, опершись на стінку.
– Ти не уявляєш, як смішно було спостерігати за тобою. Ви так намагались ховатись від мене... А як ти дивився на нього, коли думав, що я не бачила. А ще ти не знайомив його з Русланою.
– Чому ти думаєш, що вони не знайомі?
– Бо ви ніколи не тусили втрьох. Знаєш, твого тата я теж не хотіла знайомити зі своїми друзями. Він не був з мого звичайного кола спілкування. І я довго тримала наші стосунки в секреті. Бо він був особливим.
– Він, мабуть, не схвалив би мій вибір?
– Мені дуже шкода, що ти майже нічого не пам’ятаєш про свого батька. Та я впевнена, що він був би щасливий за тебе. Як і я, до речі.
– Дякую, мам.
Я підійшов та обійняв її.. Це чи не найприємніша розмова за останні дні.
– Якщо хочеш, можеш залишитись вдома до кінця тижня, – запропонувала вона, коли я відпустив її.
– Ні, я не буду ховатись. Не скажу, що це легко, та вони з рештою заспокояться. І все буде добре.
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілунок, Вікторія Міроненко», після закриття браузера.