Читати книгу - "Поцілунок, Вікторія Міроненко"

Руслана прийшла о четвертій, щоб допомогти сховати цінні та крихкі речі до маминої спальні. Добре що на її дверях був замок. Решти квартири буде вдосталь. По-факту, нас зібрався невеличкий натовп, десь з 15 підлітків. Руся мала рацію, не всі змогли прийти. Та я все ж зустрів декілька хлопців з паралелі й деяких друзів подруги. Добре, що я  був з ними знайом, хоча й не близько. 

Музика грала так, щоб сусіди не викликали поліцію, й дуже скоро у квартирі почало смердіти вейпами. Я цю гидоту на дух не переношу. Відкрив вікна всюди, щоб хоч трохи вивітрити аромати манго та ананасу. Весна була тепла, та вітерець все охолоджував. Та підліткам, що вже випили, було начхати.

Я лише випив дві чарки наливки. Вона приємно зігрівала, а не била одразу в голову. Макс прийшов, коли я приготувався налити собі ще. Руся ледве мене випустила, бо думала, що то сусіди.

– Ти запізнився, – ображено промовив я. – Вже думав, що не прийдеш

– Була така ідея, та я ж обіцяв.

Хлопець скинув джинсовку на купу іншого одягу, але я  повісив її у шафу. Все ж це була моя улюблена, яку він не хотів мені повертати. Подивившись в його сірі очі, я пожалкував про парі й про те, що в хаті повно людей. 

Макс посміхнуся, наблизився до мене впритул та прошепотів на вухо: 

– Добре, що я можу тримати себе в руках. 

А потім пішов на кухню. Сука, я готовий програти. 

– Що тут відбувається? 

Руся вийшла в коридор. Від неї пахло манго та вишнею. Вона хитнулась та обперлась на двері, що вели в кімнату мами.

– Хто то був? 

– Мій знайомий. Я його запросив, щоб опинитися в компанії хоч однієї нормальної людини, раз близнята не прийшли. 

– А я? – обурено спитала подруга. – Це взагалі все моя ідея. І я скажу, що вона просто геніальна. 

– О, я не сумніваюся у твоїй геніальності. Та скажи мені, як ти збираєшся додому в такому стані? Бабця точно не зацінить. 

Подруга усміхнулась. 

– Я сказала, що ми готуємо з тобою проєкт по біології й мені конче потрібно закінчити за ці вихідні. Тому я з’явлюсь дома лиш завтра після обіду. 

Бляяяяя. Всім планам триндець. 

– Це ти круто придумала, – збрехав я. 

– Ото ж бо. Давай знайом мене з твоїм другом. Сподіваюсь він оцінить наливочку. 

Я відвернувся від подруги, нахмурився й пішов на кухню. Макс дивився у вікно, а на плиті стояла турка з кавою

– Він шо збирається каву пити? – обурливо крикнула Руслана. – Це ж туса! 

Хлопець відірвався від вікна й посміхнувся так солодко, як вмів.

– О, треба просто трохи підбадьоритись перш ніж починати тусити. А ще я тут не знайшов нічого міцніше кави. 

– Звичайно, все бухло там, де люди веселяться, – уїдливо відповіла подруга.

Так, їх знайомство було суцільним провалом. 

– Русь, це Макс. Макс, це Руслана, я тобі про неї розповідав.

– О, здогадався, – усмішка не сходила з його обличчя

– А чому ти мені про нього не розповідав? 

Я лише зітхнув. Треба було ще випити, щоб витримати цей вечір.

– Піду пошукаю наливки. Сподіваюсь її ще не випили, – сказавши це, я пішов геть з кухні.

Дивитися на Макса й не обійняти його зараз було вище за мої сили. Треба триматися якомога далі від спокуси. 

Через годину й ще дві чарки я готовий був виганати усіх. Та тут почалось найцікавіше для тих, хто добряче напився. Вони зібрались грати в “правду або дія”. Я одразу відмовився не зважаючи на благання. Від мене швиденько відчепились, коли я пригрозив, що на цьому вечірка може й закінчитися. Максу пощастило менше. Він і так підозріло виглядав з напівповною банкою пива. Лише я знав, що для нього й це забагато. Каву йому подружка не дала доробити.

Через півгодини гри черга дійшла й до Русі. Як прийшов Макс, вона перестала пити. Не був впевнений з якої причини, та здогадався, коли пляшка показала на Максима. Подруга гостро посміхнулась мені та підморгнула хлопцю.

– Правда чи дія? 

Виконувати дурні бажання п’яної дівчини він явно не хотів, тому обрав правду. 

– Як ти познайомився з Денисом?

Дідько, вона рідко так мене називає. Лише їй і мамі дозволено називати мене Дєня, зазвичай Руслана використовує цей дозвіл поповній.   

– На льодовій арені. 

Подруга подивилась на мене. 

– Це правда, – запевнив її я. 

– Як саме? – не зупинилась вона. 

Хтось крикнув, що треба грати далі. Та вона просто шикнула. Ніхто не хотів сперечатися з нею. Навіть п’яна вона могла покласти на лопатки весь наш клас. Й щасти, якщо тільки словесно. 

Макс зітхнув. 

– Він врізався в мене, – відповів він,  а потім дивлячись мені в очі спитав: – Хто взагалі вперше виходить на лід без підтримки друзів?

– Цей притрушений, – відповіла Руся. – Завжди йому треба все самому. Добре, крути. 

Хлопець крутнув пляшку та вона показала на Лесю. Однокласниця була однією з небагатьох, хто майже не пив. Вона обрала правду, й відповіла на якесь банальне питання Макса. Гра пішла далі. 

Друг після свого ходу вийшов з круга. Трохи почекавши, я пішов за ним. На кухні Максим виливав пиво в раковину. 

– Це навіть для мене жорстко. Думаєш налити в неї воду? 

– Ти мене розкусив. Я більше не можу це пити.

– Я знаю. 

Я скоротив відстань й обперся спиною на стільницю поряд з хлопцем. Моя витримка не витримувала. 

– Знаєш, зараз усі грають… – тихо промовив я. 

– Все одно, хтось може зайти.

Макс наповнив банку водою, обтер її паперовим рушником та відставив. Він присів на краєчок підвіконня. Гсп, добре, що мама зробила його широким. 

Я закрив двері та наблизився до хлопця впритул. Провів рукою по його вилицях, поки він її не схопив. 

– Це надто небезпечно, – намагався врозумити мене Максим. 

Та алкоголь знімав мене з гальм. Не треба було пити. Ой не треба було. Пізно. Я нагнувся до обличчя хлопця та поцілував його. Нарешті зробив те, що хотів весь цей бісів вечір. Макс встав та я притиснув його до стіни. Чого він такий високий? Хлопець тримав моє обличчя своїми руками, а я зміг покласти руки на його кубики. У мене таких ніколи не буде. Спортивні відеоігри я любив більше ніж спорт. Хокей не рахується.