Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я, як звичайний гвардієць, стояв у дверей і думав тільки про те, як би швидше здати зміну і піти відпочивати. Але від того, що я почув від командира розвідки, навіть у мене на секунду застигла кров в жилах. Він з абсолютно спокійним голосом почав розповідати про те, що місто атакували демони, але навряд чи по своїй ініціативі, цілком можливо, що у місті ховаються диверсійні сили якогось королівства чаклунів. Доказів не було, але підстави так думати були. Ці створіння, породжені чаклунством, поділилися на два види, які відомі на цей час: звичайні з крові та плоті, майже як люди, тільки виділяються швидкістю, силою та потворністю. А з другим видом було складніше, це були духи, що вселилися у деякі статуї. Особливою проблемою було те, що ці створіння були дуже загадковими, адже вселившись у статуї з крилами, вони змогли літати.
Після цього піднявся сміх від багатьох генералів, ніхто у таке навіть повірити не міг. Діметріус трохи почекав, коли це закінчиться, і стоячи так само сталево і гордо через злість, закінчив свою доповідь словами про те, що проти цих створінь ефективні гармати, особливо проти летучих, але проблема в тому, що через залпи ми заподіювали шкоду своїм же будівлям і стінам, але при щільному залпі у повітря є шанс їх збити.
Коли Діметріус закінчив свою доповідь, в кімнаті настала мить мовчання. Його слова здавалися неймовірними. Він говорив про демонів, про духів, які владали статуями та здатні були літати. На вигляд це було справжньою фантазією, але в даній ситуації нічого не було неможливим. Після короткої паузи він додав: "Ми повинні знайти спосіб звільнити статуї від духів, якщо це можливо. Це може бути наш ключ до перемоги у цій війні. Я закликаю вас усіх подумати про те, як ми можемо використати наші знання та здібності, щоб захистити Йорльф та його мешканців" і покинув раду командирів.
Стоячи в тіні величних подій, я, простий палацовий гвардієць, спостерігав за сценою, що розгорталася переді мною. Мої очі були прикуті до Діметріуса, якого генерали обливали потоком критики. В його становищі було щось жалюгідне, але водночас гідне. Його слова про реальні загрози міста й власне бачення оборони зустрілися зі сміхом і недовірою генералів. Ці стратегічні дискусії, переповнені театральною пафосністю, виглядали безглуздо на тлі реальної небезпеки, що нависла над Йорльфом. Їхні голоси лунали пусто, а їхні слова здавались відірваними від жорстокої реальності за стінами цитаделі. Мені, простому солдату, важко було зрозуміти, чому такі розбіжності у поглядах між високопоставленими особами могли існувати, коли зовнішній ворог стояв на порозі нашого дому.
Я, опираючись на двері, відчував себе мов випадковим глядачем, нездатним вплинути на хід подій. Всередині мене було певне байдужість до їхніх нескінченних дебатів. Залишалося небагато часу до кінця моєї зміни, і ця думка була єдиним, що мене втішала. Мої очі блукали по залі, захоплюючись розкішшю вбрання командирів, візерунками на стінах і підлозі. Ця краса контрастувала з холодом, що віяв від стін, і втомою, яка огортала мене. Зима ніколи не була моїм улюбленим часом року, і в цей момент її холод відчувався особливо гостро. У цій залі, зі своїми думками та відчуттями, я був лише невеликою часткою величезної гри, що розгорталася в Йорльфі. І хоча моя роль була невеликою, я не міг не відчувати важливості тих подій, свідком яких мені довелося стати. Єдиними мінусами для мене було лише те, що спати вже хотілося, і від стін холодом несло... ненавиджу зиму. Але це була лише маленька незручність у порівнянні з тим, що відбувалося за межами цих стін.
Мої думки перервав гучний голос Альвара, який лунав як грім, наповнюючи простір кімнати. Його владний тон і рішучість давали відчуття, що в кімнаті присутня невидима сила, яка вимагає слухняності та послуху. За його наказом генерали й командири розділилися на різні групи, щоб розподілити війська та забезпечити безпеку міста. Він явно був роздратований ситуацією, що склалася цієї ночі. Так, мене це здивувало, бо він завжди зберігав непохитний спокій. Мабуть, не завжди вдається зберігати маску ідеального, зразкового командувача. Він став з трону і приказав слухати його рішення, яким він повелівав ввести воєнний стан по всьому місту, зачинятись в домівках і по можливості барикадувати двері та вікна, зачинити ворота між районами Йорльфа й відчиняти тільки по великій необхідності. Альвар не відмовлявся від своїх ідей і вже разом з іншими продумував, як зробити ворогу коридор на поляну і дати усіма силами генеральний бій ворогу. Після короткої паузи він додав: "Судячи з доповіді командира розвідки, це чаклунство. А якщо це чаклуни, то їх сили вже закінчуються, довго вони не зможуть підтримувати своє гниле чаклунство і треба їх максимально виснажити. А навіть якщо це і не вони, все одно треба вбити всіх до останньої цієї тварі, після чого провести дуже ретельний обшук міста." Йорльф знаходився під загрозою, і це була справжня війна, не звичайна битва на турнірі, яку можна було виграти за допомогою майстерності або хабарів. Тепер кожен військовий повинен був бути готовий до найгіршого. Правила тепер були змінені, і війська Йорльфа повинні були відстояти своє місто за будь-яку ціну. Всі розуміли, що перед ними стоїть неймовірно складне завдання. Та щоб вижити, Йорльф повинен був стати одним, діяти разом і боротися до кінця. Настав час висвітлити темряву, яка опустилася на наше місто, і захистити свою рідну землю від загрози, яка виявилася сильнішою, ніж будь-хто міг собі уявити.
Я зрозумів, що під словами "усіма силами" означає вся чинна на зміні палацова гвардія, тільки коли пробирався через сніг по місту до мене це остаточно дійшло з усвідомленням того, що в тепле ліжко ще не скоро. Зі своїм списом та мечем я продовжував свій шлях крізь цей морок, серце билось від відчуття вагомості та відповідальності, вперше за життя я відчував щось подібне. Солдати, які лежали на снігу, були моїми товаришами, і я відчував глибокий сум у душі за їх втратами. Я знав, що тепер мені потрібно захищати не лише своє життя, але і життя всіх, кого ми можемо врятувати... я ж зрештою гвардієць. Звертаючи свій погляд на своїх товаришів, я бачив як і рішучість, так і страх з відчаєм у їхніх очах. Хоча ситуація була безнадійною, деякі готові були дати відсіч і боротися до останнього подиху.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс», після закриття браузера.