Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

вони бачать, що відверто очевидне є очевидно помилковим, а король насправді голий. Постає питання: чому голих королів допускають до трону? Частина відповіді полягає в оманливо снодійній природі іронії. Під маскою яскравої демонстрації суперечності іронія може підтвердити наші приспані уявлення про те, як існує світ. Оскільки ця іронія залежить від того, що саме ми сприймаємо за очевидне, наша самовпевненість і є тим грунтом, на якому вона отримує шанси на успіх. Якщо ми будемо вважати появу іронії за знак завершення дискусії, то можемо помилково зробити висновок із запропонованих прикладів, що національність є винайденою, або випадковою, або дуже проблематичною для категоризації. Мабуть, іронічним є те, що видатний український діяч XX ст., греко-католицький священик, виріс у польській родині і був охрещений як римо-католик. Але ця іронія має стати закликом: ми повинні зважати на різноманіття його рідної Галичини та модерні перетворення ранньомодерного спадку Речі Посполитої. Також може здатись іронічним, що найвідоміший польський державний діяч першої половини XX ст. називав себе «литовцем» або що єдиним рядком поезії, який може процитувати кожен поляк, є «батьківщино моя, Литво!» Але якщо ця іронія заохотить нас до подальшого аналізу, то ми побачимо, що різновиди ранньомодерної національності Речі Посполитої пережили її розпад більш ніж на століття. Тому у цій праці іронія — це не підміна відповідей, але спосіб поставити запитання, а нація — не об'єкт поклоніння чи глузування, але об'єкт дослідження.

Обраний мною стиль письма — хронологічний історичний наратив. Цей метод заслужено критикується за його тенденцію розглядати «націю» як літературного героя епосу страждання, порятунку тощо. Мій вступ запропонував тему, час, простір і стиль, що дають змогу створити критичний наратив національної історії. Водночас це зроблено не для самозахисту. Наративна історія необхідна для важливого завдання розуміння націй і націоналізму. Нещодавні дебати навколо теорій націоналізму почалися з невеликої кількості визначних праць у галузі суспільних наук, кожна з яких паразитувала на історії. Паразитизм має погану славу: йдеться про те, що в своєму енергійному аналізі націоналізму суспільні науки обережно користуються історичними наративами. І в той час як історіографія намагається відреагувати на цей виклик, паразитизм стає симбіозом. Зрештою, питання, поставлені конструктивістським поворотом у вивченні націоналізму, потребують подальших історичних досліджень. Як і історичний наратив, що може скористатись соціологічною критикою, аби дистанціюватись від політики, так само й суспільні науки можуть отримати політичну перспективу від історії. Зрештою, жоден з них не є політично незаангажованим. Досі існують люди, зацікавлені довести, наприклад, що Україна була «конструктом» австрійських (німецьких, польських, байдуже яких ще) агентів, так само як інші, віддані ідеї, що «есенціалістська» тягла українська історія виправдовує українську незалежність. Після війн в колишній Югославії дехто припускає, що етнічні чистки вмотивовані есенціалістськими ідеями про походження та належність; насправді ж історичні дослідження показують, що їхні організатори використовують сучасні конструктивістські ідеї про національність. Той простий факт, що національність є найголовнішою підставою політичної легітимності, передбачає, що всі її дослідження, а тому й ця праця, мають бути міждисциплінарними. Зі своєї ж сторони наратив пропонує хронологію, порівняння та послідовність — невибагливі подарунки історика. Водночас, як знати, чи вийшов цей історичний наратив критичним?

Традиційна мудрість схожа на крижане дзеркало над темним морем невідомого. Чи тече наш наратив як вода його гладенькою поверхнею? Вода, що мчить шляхом найменшого опору, піддаючись силі тяжіння, а потім і холоду; замерзаючи, вона скріплює можливі розлами, додаючи до криги власну вагу, уподібнюючись до неї, хоч і намагається її оминути. А може, наш наратив рухається, як криголам, що пливе завдяки власній силі, визначаючи перешкоди й намагаючись їх подолати? Чи має він гострий ніс, чи впливає на нього холод і чи вистоїть він проти сильного вітру? Чи можливо одразу за ним побачити глибочінь, і чи залишає він по собі чорну смугу посеред білої криги — прохід, яким зможуть скористатися інші?

Частина 1

Змагання за литовсько-білоруську батьківщину

Розділ 1

Велике князівство Литовське

(1569–1863)

Батьківщино моя, Литво!

Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе.

Адам Міцкевич,

«Пан Тадеуш»

(Париж, 1834)[3]

Колись Велике князівство Литовське домінувало в середньовічній Східній Європі. Від 1991 р. Литовська Республіка стала маленькою країною біля Балтійського моря. Вільнюс, що колись був столицею Великого князівства Литовського, сьогодні — столиця республіки. Така позірна тяглість приховує величезні зміни, бо за півтисячоліття до 1991 р. литовська не була у Вільнюсі ані мовою влади, ані мовою більшості його населення. Напередодні Другої світової війни в кожному третьому з його будинків розмовляли на їдиш; мовою його вулиць, костелів і шкіл була польська; його сільська околиця говорила білоруською. У 1939 р., коли Радянський Союз відібрав місто в Польщі, литовською мовою у Вільнюсі не говорив майже ніхто. Як у такому разі «Литва» стала такою, якою ми знаємо її сьогодні: маленькою незалежною національною державою зі столицею у Вільнюсі? Наскільки важливим було минуле і чи було воно таким взагалі?

Теперішнє можна зрозуміти в категоріях закритих можливостей. Від середини XVI до середини XX ст. Вільнюс був центром польської та єврейської цивілізацій. До того, як він став сучасним литовським містом, Вільнюс перестав бути польським і єврейським. Колись він був столицею величезної багатонаціональної країни. Щоб перетворитись на столицю маленької держави, треба було відкинути модерні ідеї про відродження колишнього Великого князівства Литовського у формі федерації. Проте місто не стало ані російським, хоча протягом понад двохсот років керувалося з Москви та Санкт-Петербурга, ані білоруським, незважаючи на переважно східнослов'янське населення навколишніх сіл. У Вільнюсі перемогла модерна литовська ідея, грунтована на історії та мові, навіть якщо ми й розуміємо, що історія та мова самі собою могли небагато запропонувати литовським націоналістам, які мріяли про це місто. Як у таких умовах модерний націоналізм здобуває собі територію? І чому саме один модерний націоналізм, а не якийсь інший?

Сучасні національні ідеї зародились у тісному контакті з суперниками з минулого. Твердження про тяглість і справедливість, головні опори національних історій створених держав, були колись зброєю в запеклих і неоднозначних суперечках. Наступні п'ять розділів розглядають долю Вільнюса не лише в світлі литовської перемоги, а й під знаком прагнень і планів, які плекали щодо міста поляки, білоруси, росіяни та євреї.

Зв'язок між національними ідеями та політичними силами не буває простим. Різні члени суспільства мають різну національну лояльність, що може завадити досягненню згоди з критичних питань. Національні ідеї мають власну силу й можуть використовуватись у політичних цілях розважливими парвеню. Вони з'являються в одних умовах, а набувають сили в інших: дотримуючись традиції, вони виявляються неповороткими на практиці; коли ж пропонують новації, то незграбно закликають до змін в ім'я