Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Натомість історія єврейської національної ідеї має зачекати на окреме дослідження з п'яти причин. По-перше, євреї — це історична спільнота, старша за слов'янські та балтійські нації. По-друге, автономія євреїв у Речі Посполитій, з якої обов'язково має починатися така розповідь, не входить до кола наших проблем. По-третє, входження євреїв у модерне політичне життя було пов'язане з ліквідацією їхніх громадянських привілеїв і правової окремішності часів Речі Посполитої та (повільного й часткового) поширення на них протягом XIX ст. особистих прав імперіями. Ці процеси настільки відрізняються від національних політик неєвреїв, що вимагають окремої уваги. По-четверте, територіальний націоналізм XX ст., що прагнув поділити колишню Річ Посполиту на національні держави, ніколи не сприймався євреями як варіант для себе. І останнє: зв'язок між Голокостом і державою Ізраїль, хоча й посилить головну тезу цієї книги, але відхилить нас від східноєвропейського територіального фокусу, який водночас є її методологічним засновком. Хоча нам і траплятимуться збіги та відповідності, все ж докладна періодизація та документування історії єврейської національності вимагають іншої реконструкції, ніж наша.

Водночас, навіть не претендуючи на дослідження російської, німецької та єврейської національних історій, варто зазначити, що історію ані польської, ані української, ані литовської, ані білоруської національностей неможливо зрозуміти без росіян, німців і євреїв. Я спробував подати спільну історію Другої світової війни, об'єднавши те, що часом розглядається як окремі теми. У цій книжці «Остаточне Розв'язання» інтегроване у воєнну та післявоєнну історію Східної Європи. Ми побачимо, що знищення віденських євреїв у 1941–1944 рр. і депортація віденських поляків у 1944–1946 рр. стали підгрунтям для повоєнного творення радянського литовського Вільнюса. Ми зрозуміємо, що Голокост на Волині у 1942 р. підготував молодь до кривавої розправи з волинськими поляками у 1943 р. Ми звернемо увагу й на радянське насильство. Розглянувши радянську національну політику в контексті українсько-польських етнічних чисток, що тривали в цей час, ми побачимо, яких змін вона зазнала після перенесення її на польські землі у 1944 р. В 1947 р. польські комуністи за прямого сприяння радянських військ та опосередкованого з боку польських націоналістів завершили проект національної гомогенізації. Таким чином, ми простежимо тяглість від «Остаточного Розв'язання» до партизанських, а далі комуністичних чисток і подальшого встановлення комуністичної влади.

Ця книжка багато чим завдячує сучасній східноєвропейській історіографії. Та водночас вона намагається подати національну історію в певних рамках. Замість творення чи перегляду окремих національних наративів, вона досліджує численні національні питання. Ця праця радше прямує вперед у часі, а не назад, намагаючись уникати проекції пізніших політичних форм на попередні періоди. Її увага зосереджена на окремих місцевостях, щоб побачити зміни в національних ідеях, рухах та їхніх вимогах. Вона визначає ранньомодерні чи змішані ідеї про національність, які можуть здатися чужими сучасному читачеві, звертаючи увагу на випадковості, непередбачувані обставини та фортуну. Вона настільки ж пильно розглядає національні поразки (наприклад, у Білорусі), як і національні перемоги, бо вони так само багато повідомляють про те, що потрібно для політичного успіху модерної нації. Вона також представляє національних героїв у контексті ранньомодерних ідей про національність, які ними обдумувались, адаптувались чи відкидались, і переглядає ідеологічні опозиції, наприклад, між націоналізмом і комунізмом. Ці загальні цілі ставлять перед собою чимало істориків Східної Європи, і я не претендую на оригінальність у їх визначенні, а лише прагну писати в цих рамках.

Мій найбільший борг перед попередньою історіографією — в розділах 1–7, хоча й вони пропонують деякі нові інтерпретації. Новою може бути, наприклад, ідея про те, що романтизм однаковою мірою прислужився і ранньомодерній, і модерній ідеям національності за імперської влади, в національних державах і в Радянському Союзі. Безпрецедентним, наскільки я знаю, є також систематичне дослідження білоруської національної поразки в контексті успіхів інших національних рухів. Також першою подібною спробою є, наскільки мені відомо, наполегливе намагання пояснити литовізацію Вільнюса. Розділи 8–14 базуються на архівних та інших першоджерелах і подають не лише нові тези, а й історію маловідомих подій. Розділи 8–10 є першими цілісними англомовними науковими розвідками українсько-польських етнічних чисток між 1943 і 1947 рр. Розділи 11–14 поєднують велику польську стратегію східної політики, народжену в 1970-х рр. і запроваджену на початку 1990-х рр., із польськими успіхами в європейській інтеграції. В той час як існують численні студії з розпаду Югославії і Південно-Східної Європи, ці чотири розділи є першим дослідженням польської стабілізації Європи Північно-Східної. Загалом, ця праця поєднує ранньомодерну польську націю з її різноманітними модерними спадкоємцями. Лише перетнувши конвенційні поділи, як-от між Східною Європою та Радянським Союзом, чи між Австрійською та Російською імперіями, ми зможемо описати перехід від ранньомодерної національності до модерної.

МІФИ ТА МЕТАІСТОРІЯ

Подаючи новий погляд на східноєвропейську історію, ця книга рідко полемізує з національними міфами. Існують, наприклад, зрілі й заскнілі литовські та польські дискурси про те, що сталось, коли польські війська захопили Вільно в 1920 р.; так само поширені протилежні українські та польські версії етнічних чисток на Волині у 1943 р. Кожна сторона подібних суперечок висуває важливі аргументи, але навіть узяті разом їхні позиції не показують того, що хотіла би знати людина стороння. Пошук компромісу між суперницькими національними міфами, звичайно, є важливим для дипломатів, але не допомагає історикові. Жоден компроміс не може забезпечити об'єктивності, в рамках якої має працювати історик. Тоді як ніхто не наважиться стверджувати, буцімто певні підходи можуть усунути політику, існує чітка різниця між творенням наукового апарату та покладанням на національні міфи. Спростування ж міфів нагадує танок зі скелетом: із першими звуками музики вже важко звільнитися від оманливо податливих обіймів, і незабаром усвідомлюєш, що саме твої рухи підтримують старі кістки в танці. Наскільки легко захопитись хореографією міфотворення та міфоруйнування, настільки ж потім складно відновити свій власний ритм і позбутися трупного смороду.

Схожим чином ця книжка не зупиняє уваги на великих національних схемах історії XIX ст., що й досі є такими впливовими в організації історичних дискусій. Поляки, наприклад, у повсякденні називають ранньомодерну Річ Посполиту «польською», так наче це була модерна польська держава. Росіяни вважають, що століття, протягом яких східнослов'янські території перебували в складі Речі Посполитої, були лише безглуздою прелюдією до їхнього «возз'єднання» з Росією. Такі погляди — метаісторичні: довге слово, яке в цьому контексті означає «навіть не хибні». Їхня популярність схиляє опонентів перевертати все з ніг на голову: литовці можуть «продемонструвати» що середньовічне Вільно було не польським, а литовським; українці можуть «довести», що саме вони, а не Росія, успадкували цивілізацію Київської Русі. Сперечаючись із метаіс-торією, ми ризикуємо прийняти її правила гри, а безглуздя, перевернуте з ніг на голову, так і залишиться безглуздям. У ньому немає синтезу, самі лише тези й антитези. Діалектика міфу та метаісторії загострює почуття націоналістів і тому є предметом, але не методом написання національної історії.

МЕТОД І СТИЛЬ

Тон міфотворців і метаісториків — найщиріший і найвпевненіший: їхні твердження виходять з того, що вони вважають за самоочевидне. Тон теоретиків націоналізму буває дистанційованим та іронічним: