Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І традиційному, і новому підходам до теми сталінського терору завжди була властива очевидна суперечність. Засуджуючи сталіністський терор, історики імпліцитно стверджують, що серйозного політичного опору Сталіну не було. Водночас, підтримуючи політичних противників Сталіна, історики стверджують, що існував значний опір[25]. Якщо суб’єктивістське трактування майже або зовсім не залишає місця для заперечень, історики, які наголошують на незгоді, опорі і намірах повалити владу, схильні надто некритично сприймати архівні документи, переповнені сфабрикованими даними[26]. Я вважаю, що було б продуктивніше концептуалізувати «прикордоння», наприклад, вільний степ і мислення людей, силу яких не можна було контролювати цілковито[27]. Таке дослідження означало б новий напрям вивчення сталінського терору.
Розділ 1
ЖИТТЯ В ДИКОМУ ПОЛІ
Гостя Донбасу, навіть сучасного індустріалізованого Донбасу, вразить широкий, відкритий степ, що розкинувся від обрію до обрію. Донбас — це частина території, яку називали «Диким степом» (Дике поле, Дикое поле). За аналогією з американським виразом «Дикий Захід»[28], цю територію можна було б назвати «Диким Півднем». Хай там як, вона отримала таку назву, бо історично була театром безперервних воєнних дій. Географічні особливості зробили степ диким, небезпечним реґіоном: він «простягається на захід від Монголії до Карпат і проникає в середину дунайського реґіону. В давні часи він давав монгольським кочовикам прекрасну дорогу без найменших природних перепон аж до Карпатських гір». Тому, за Георгієм Вернадським,
«у певному розумінні степ можна уподібнити до моря. З достатніми силами його можна було блокувати, проте і росіяни, і половці були неспроможні контролювати чи охороняти всі його терени. Половецька орда здійснювала щорічні об’їзди степу, люди йшли за кіньми і худобою, яких вони випасали; простір навколо наметів кочовиків був закритий для будь-якого чужинця, проте решта степу була нічиєю землею, принаймні періодично»[29].
Саме тут упродовж багатьох сторіч вели довгі і криваві бої слов’яни, й численні кочові племена — печеніги, половці (кипчаки), а згодом і татари. У свідомості росіян (і українців), знову ж таки за Георгієм Вернадським, степ мав особливе значення.
«Це було поле давньоруських епічних поем, сцена героїчних звитяг Іллі Муромця та інших російських легендарних богатирів; а також бойовищ, що відбулися насправді, — подвигів тисяч реальних руських воїнів — переможців, як-от Володимира Мономаха, і переможених, як-от Ігоря Новгород-Сіверського. Вкритий тирсою і багатий на тваринне життя, але багатий і на половецьких лучників, степ мав велику притягальну силу для шукачів пригод, водночас відлякуючи слабких. Це поетично і стисло описано в “Слові о полку Ігоревім” наприкінці XII ст. і майже так само поетично, але витонченіше, в “Тарасі Бульбі” Миколи Гоголя сім сторіч потому».
Далі Вернадський додає:
«Упродовж XV–XVI ст. ця нічия земля стала домівкою українських і російських козаків, які врешті об’єдналися в могутні військові спільноти (“війська”), серед яких двома найважливішими були Запорозьке (нижче від Дніпрових порогів) і Донське (у нижній течії Дону)»[30].
Дике поле Донбасу лежить між двома історичними козацькими територіями[31]. Воно цілком відійшло до Російської імперії лише в епоху царювання Катерини, в кінці вісімнадцятого сторіччя.
Сьогодні Донбас поділений між Україною і Росією, проте його історія, аж донині, втілює риси Дикого поля (волелюбність, войовничість, жорстокість, схильність до терору, незалежність), які виходять за російські й українські кордони. Політична історія Донбасу визначалася цими рисами навіть після того, як у Дике поле прийшла «сучасність». Якщо взагалі що-небудь, то саме «сучасність», здається, й відродила ці риси степового прикордоння в Донбасі (розділ 2).
Бувши частиною того, що колись називали Новоросією[32], — Донбас міститься на південному сході України (сучасні Донецька і Луганська області) і простягається в південно-західну Росію (частину Ростовської області), його межі чітко окреслює середня і нижня течія ріки Донець (доплив Дону) й Азовське море. У вужчому розумінні Донбас означає вугільно-сталеливарний промисловий реґіон, що сформувався в цій зоні і за розмірами близький до штату Вермонт у Сполучених Штатах. Це був російський (і український) Рур[33]. Напередодні 1917 року, року революції, центр Донбасу, куди входили такі великі міста і селища, як Бахмут, Юзівка, Луганськ і Маріуполь, належав до Катеринославської губернії, а його східна частина з головними містами і селищами Макіївка, Таганрог і Олександрівськ-Грушевський належала до області Війська Донського.
Карта 1.1. Україна в XVI–XVII ст. Взято з вид.: Аркас М. М. Історія України-Русі. — СПб., 1908.
Донбас ніколи не був єдиною адміністративною одиницею, що створює додаткові труднощі для істориків при визначенні статистичних узагальнень. Однак його населення дуже швидко зросло коштом інтенсивних міґрацій, відколи Донбас увійшов до імперії[34] і сформувавсь як етнічно строкате прикордоння, об’єднане економічними факторами. Після більшовицької революції вугільна промисловість у зоні міста Шахти в Північнокавказькому краї Російської республіки адміністративно підпорядковувалася керівництву українського Донбасу. Коли 1928 р. оголошено, що у вугільних шахтах міста Шахти викрито «економічну контрреволюцію», радянський уряд визнав, що такі випадки зафіксовані в усьому Донбасі, тобто по обидва боки кордону.
Клімат Донбасу помірно-континентальний. Проте такі природні умови суворі. Радянський дисидент Петро Григоренко, син якого помер у серпні 1934 року від дизентерії в Сталіно (до 1924 р. — Юзівка), назвав цей клімат «убивчим»[35]. Усі, хто побував у Сталіно, підтвердять слова Григоренка.
Суворий клімат робили ще гіршим похмурі соціальні умови. Російський інженер, який на початку 1890-х рр. отримав призначення в Рутченкове, поряд з Юзівкою, залишив таке враження про Донбас:
«А нудьга, одноманітність украй сірого життя були нестерпні. Навколо рівний, як дошка, степ, навіть без жодного яру, взимку сліпучо-білий, ранньою весною чорний зі сніговими прогалинами, чудовий тільки на початку літа, коли “воронець” (дика півонія) заливає його червоним, а спів сотень жайворонків розносився по ньому, як дзвін. Проте і цю красу псувала шахта з її умисною прозаїчністю, що так не пасувала до весняного степу, надто ж величезні купи наваленої білувато-сірої породи, що диміла смердючою сіркою, де в білуватому димі завжди метушилися силуети людей, які перекидали вагонетки з породою. Пригадую дивне відчуття “неволі”, що часто охоплювало мене в перші роки моєї служби в копальнях, особливо гостре навесні. Виникало шалене бажання втекти, туга краяла серце»[36].
Макіївка на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
