Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

Погодившись на дружній вечір, я досі наївно сподіваюсь не образити Максима. Особливо за його допомогу з відвідувачами. Втім, чомусь все більше переконуюсь, що колись моя доброта мене згубить! От не треба погоджуватися ось так одразу, не подумавши! І що тепер?! Добре, що хоч вчасно додумалася уточнити, що це дружній вечір, бо ходити на побачення найближчі роки в мої плани й близько не входить. Гадаю, тепер попереду найважче — залишитися з Максимом друзями. Так, я сказала В’ячеславу, що вийду заміж за іншого, але ж то лише зопалу. Насправді ж я пообіцяла собі, що ніколи більше ні в кого не закохаюся. І я стримаю цю обіцянку за будь-яку ціну!

Максим

Перед тим, як поїхати в компанію, вирішую прихопити з собою кави. Доки підходжу до кіоску — закінчую переглядати проєкт, який мені скинула моя команда. Мирослава досі не зникає з моїх думок, а минув вже місяць! Часом здається, що годі вже мріяти про зустріч із нею… Але  не можу. Підходячи ближче до кіоску, вже на автоматі дістаю кошти й тримаю їх у  руці, доки іншою свайпаю по екрану надісланий матеріал, а потім відписую старшому у команді. На продавця навіть не дивлюся.

— Одне еспресо без цукру, будь ласка! — вигукую втупившись у свій телефон.

— Так, звичайно, — лунає лагідний голос, який видається таким знайомим.

Та я не відриваюся від повідомлення, щоб не розгубити всі ті думки, які були з приводу проєкту. Дівчина ж нікуди не зникне за декілька хвилин.

Аромат кави нагадує мені, що я досі тримаю купюри в руці й одразу ж протягую їх дівчині. І немов зависаю, щойно дивлюся на неї. Невже це справді Мирослава?! «Ну звісно, хто ж іще…» — кепкує з мене внутрішній голос. Дійсно, ось вона стоїть по той бік кіоску: на голові кумедний пучок, з якого на обличчя висмикнуті передні пасма; тепла біла кофта, поверх якої напнутий смугастий фартух сірого відтінку; на обличчі легкий макіяж, але посмішки на ньому немає. Мабуть, вона не рада мене бачити. Від неочікуваної зустрічі та здивування я на мить завмираю на місці. Ніколи не думав, що зустріну її, купуючи каву. Та все ж після хвилинної паузи я наважуюсь заговорити.

— Невже це ти? — запитую з подивом. Хоча насправді я безмежно щасливий, що ось дивлюся на справжню Миросю. 

— Я! — зовсім неохоче відповідає вона.

Ну звісно ж, для неї я всього лише багатий і розпещений мажор, яких мало хто любить, і вона не стала виключенням. Впевнений, що якби це було не так, то була б люб’язнішою.

— Не думав, що ще колись побачу тебе! І, щоб ця зустріч не стала простим збігом, ти повинна дати мені свій номер.

Звичайно, я впевнений, що Мирослава не дасть свій номер так просто, але я все ж спробую. Хоча тепер я в будь-якому разі дістану його.

— Чого б це я мала давати свій номер незнайомцям? — дивується, досить серйозно та прискіпливо оглядаючи мене.  

— До речі, мене звати Максим!

—  Для тебе я просто Мирослава. Без різних скорочень на кшталт: Мира, Мирочка, Мирося, — доволі серйозно лунає її голос, натякаючи мені на те, що мені прийдеться не солодко. Звісно, щоб завоювати її.

«Але в моїх думках ніхто мені не забороняє тебе так називати. І я впевнений, що настане час, коли ти дозволиш мені називати тебе так, як я захочу. Адже в моїх планах зараз — закохати тебе в себе.»

— Ось і познайомилися! — вимовляю я і роблю ковток кави. На холоді вона трохи охолола, а це навіть краще, бо не люблю занадто гарячу каву.

— Та все ж свій номер я тобі не даватиму! — наголосила доволі серйозно Мирося.

— Тоді, що я маю зробити, щоб отримати його, як подарунок? — запитую, чекаючи, що вона для мене вигадає.

Чим довше триває наше спілкування, тим більше Мирослава починає мені подобатися. Здається, що й закохуюся в неї ще сильніше. З такою гарною зовнішністю Мирося мала б працювати точно не в цьому кіоску. Хоча я не маю нічого проти кіосків, але дівчина дійсно заслуговує більш високооплачувану посаду. Треба буде якось прилаштувати її в компанію мого батька і зробити її моєю помічницею! Але це буде пізніше, а зараз я робитиму все, щоб закохати її в себе та отримати все ж номер телефону.

— Весь день закликатимеш покупців до мого кіоску. І не просто потеревенити! — з легкою посмішкою відповідає Мирослава, і я й собі всміхнувся. 

— Добре. Тільки тоді з тебе одне побачення, — впевнено кажу я, хоча всередині вже все настовбурчується від хвилювання.

Невже Мирося серйозно думає, що я спасую і просто собі піду, не отримавши бажаного? Яка ж вона наївна… і прекрасна. Дівчина геть не розуміє, що працювати з людьми — моя робота, і ці навички неабияк мені зараз допоможуть.

— Гаразд, тільки це буде не побачення, а дружнє проведення часу! Адже ми не пара, а лише знайомі! Тож нести мені квіти та водити в ресторан не потрібно.

В її очах читається невдоволення, немов пропоную запрошення в кімнату жахів. Втім, дружній вечір все ж набагато краще, ніж нічого. Та й навряд чи Мирослава зможе довго тримати оборону. Рано чи пізно, діло дійде і до поцілунку, а там вже і до сексу буде недалеко, а тоді не за горами шлюб і діти…

Збираюся з думками та оглядаю вітрину, щоб знати, що я пропонуватиму перехожим. Дивлячись на різноманітні тістечка та печиво, чомусь виникає перша думка, що Мирося власноруч випікає їх. Гарний аргумент, адже майже всі люблять смаколики власного приготування. Принаймні я. Також глянув угору на вивіску з сьогоднішнім меню гарячих напоїв та фаст-фуду. Або ж постійним меню, судячи з дещо вицвілих на сонці кольорів.