Читати книгу - "Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова"

Діана Акіменко

Якби не Ведмедик, то я б, швидше за все, так і лежала б на підлозі спальні, обливаючись сльозами. Не маючи сил підвестися і не бачачи сенсу цього робити. Навіщо, якщо моє життя зруйноване? Навіщо, якщо всього того, чим я жила п'ять років, більше немає? Мені здавалося, що й мене більше немає. Що я померла прямо на порозі спальні в момент, коли дізналася, що двоє найближчих мені людей зрадили мене.

Але в мене син. Маленький хлопчик, мій малюк, якому я потрібна. Єдиний на всьому білому світі, по суті, кому я по-справжньому потрібна, як виявилось. І заради нього я мушу… Якось продовжувати існувати.

А тому я встала на ноги. Пройшла у ванну кімнату вмитися, але зрозуміла, що мені гидко торкатися... До вимикача, дверної ручки, кранів гарячої та холодної води... Думка про те, що їх торкалася вона... Моя найкраща подруга, коханка мого чоловіка... Викликала нудоту, бридкість, огиду. Я зрозуміла, що мені навіть повітря тут, у цій квартирі стало задушливим і смердючим. Не могла тут лишатися.

Таксі. Адреса свекрухи зі свекром.

Вони обидва телефонували мені. На телефоні кілька пропущених. Я зрозуміла, що не можу зараз передзвонювати. Почну плакати, знову зловлю істерику, а мені доїхати треба. Мені треба до сина. Єдине, чого я хотіла, єдине в чому була впевнена - це бажання якнайшвидше обійняти мого хлопчика. Вдихнути його запах. Відчути його тепло.

- Діана, дякувати богу! Ми місця собі не знаходимо, - вигукнула Любов Михайлівна, відчинивши мені двері після повідомлення про те, що я приїхала, щоби дзвінком не розбудити Мишку.

Вигукнула і запнулася, роздивившись у яскравому світлі в передпокої моє заплакане обличчя.

- Діаночко ... Що трапилося?

- Любов Михайлівно... Я приїхала, а вони там. Вітя та моя Мілка. Він мені зраджує з нею, - заплакала я.

Жінка обійняла мене, почала заспокоювати. Провела на кухню, посадила за стіл. Крапель накрапала, змусила випити.

- Я не роззулася... Вибачте.

- Та що ти, не важливо… Олеже, як же так, га?

Що свекор стоїть у дверях, я не помітила. З похмурим виглядом він притулився до дверної рами і схрестив руки на грудях.

- Мало битий був у дитинстві, - сказав він, - Панькалися з ним, от і виростили на свою голову ганьбу.

- Та до чого тут це? – випалила я.

- А ти, Діано, давай, припиняй сльози лити та йди до дитини. Люба, дай їй якусь таблетку, нехай засне. І сама випий. Вже ранок скоро, треба спати лягати.

- Та як тут спати, Олеже?

- А ось так. Брати та спати. А потім, ранком, я розберуся. Що дивишся, Діано? Нікуди Віктор не дінеться. Я йому мізки на місце вставлю. Житимете, як жили. Все, робіть, що сказано, – сказав Олег Едуардович і вийшов із кухні.

Любов Михайлівна дала мені випити якусь пігулку, ще раз обняла та відправила спати. Я поцілувала сплячого сина в щоку, лягла в ліжко, але сон не йшов. Натомість потекли сльози. Ніби самі по собі і їх було не зупинити. Та я й не збиралася цього робити. Може, вони самі якось закінчаться і тоді стане легше? Хоч трохи. Це взагалі можливо?

Я все ж таки задрімала. На годину може більше. А розбудив мене Ведмедик, що прокинувся. Голова була важка, як і повіки. Виски пульсували, покусані губи пекло. Біль свинцевою плитою давив на груди, заважаючи дихати. Але в мене дитина. Її не можна лякати. Вона не повинна бачити маму ридаючою руїною. Я її опора в житті… Можливо, єдина.

Невже все? Невже все по-справжньому? Ми розлучимося? Розлучимося? Більше не буде наших ранків та вечорів. Сніданків, вечерь. Ми не сидітимемо на кухні в нашій квартирі втрьох. Так легко було відтворити у пам'яті щасливу картинку. Ведмедик у дитячому стільчику, тримаючи маленькими ручками ложку, їсть кашку і не вередує. Вітя швидко і з апетитом їсть один із традиційних для себе сніданків - омлет із двох яєць з сиром, або гречану кашу з м'ясом, або вівсяну з фруктовим міксом. Все, звичайно, свіжоприготовлене. Вітя не їстиме вчорашнє, не любить. А я сиджу, теж снідаю, і дивлюся на свою маленьку сім'ю і млію від того особливого жіночого щастя. Коли Вітя закінчує сніданок, я йду за сорочкою. Вітя носить тільки білі і любить, щоб вони були відпрасовані і без жодної складочки. Одягає тільки після сніданку, щоб не дай боже не забруднити. Допомагаю надягти, поки застібає, розгладжую на грудях та плечах. Потім дістаю з холодильника контейнер із їжею та виношу до передпокою. Чоловік не любить, коли я “стою над душею”, доки він збирається, тому так. Проводжу на роботу. І все, тепер можна братися за справи, паралельно доглядаючи дитину. Ведмедик непосидючий і за ним потрібно постійно слідкувати.

День пролітає в одну мить. Турботи про малюка, готування, прання, прибирання. Вітя любить, щоб у будинку було чисто, а Ведмедик любить влаштовувати затишний дитячий безлад знову і знову. Ще переклади. Я трохи підробляю, так. Англійська мова така штука – забувається без практики. Та й… Вітя дуже ощадливий. Тільки з кризи вийшли, тому зайвих грошей немає. Він дає мені їх на продукти та квартплату, а все інше тільки під запит і якщо справді потрібно. Щоразу, коли його доводиться про щось просити я почуваюся якось ніяково. Наче можу обійтися без того чи іншого і дарма це роблю. Він дуже багато працює, йому кожна копійка важко дається... Мені якось легше від того, що я хоч щось закриваю сама. І загалом я збираюся повертатися вже на роботу. Ведмедику три роки. Хоч як мені не хочеться віддавати його до садочка, це неминуче. Йому потрібно ставати самостійним, більше спілкуватися з іншими дітками, так що ...

Всі плани, все, чим я жила, зруйнувалося, як картковий будиночок.

- Ти зараз же попрощаєшся зі своєю шалашовкою, зрозуміло? А дружина твоя з дитиною поки що у нас залишиться на кілька днів. Щоб ви обоє заспокоїлися. А в суботу приїдеш, забереш їх і відвезеш додому, - почула голос Олега Едуардовича з кухні.

Відсахнулася, з Ведмедиком на руках втекла назад до спальні. Не можу бачити Вітю. Просто не витримаю. Хоч за тиждень, а хоч за рік. З очей знову покотилися сльози. Зробивши рваний вдих, я квапливо витерла їх, щоб не лякати дитину. Але гаряча волога виступила знову.