Читати книгу - "Женоненависник"

Я собі далі бідкаюсь в описаному вище тоні. Пан староста дивився на мене, дивився, а тоді став мене розраджувати:

— Ну не помирати ж слідом за мертвим! Хай Аллах так само щедро наділить вас віком, як небіжчика землею...

Врешті ми розійшлися, пообіцявши одне одному час від часу зустрічатися й ділитися своїми негараздами.

Поговоривши зі мною, пан староста набув неабиякого авторитету в очах базарної публіки. Він, певно, і сам це помітив, адже, коли він відходив від мене, в його ході з’явилася якась курйозна велич.

Після того дня староста сховав меч у піхви. Тепер, побачивши мене здалеку, він несміливо підходить; будучи тепер моїм приятелем, він з погордою дивиться на інших, але зі мною спілкується дуже ввічливо, опустивши очі додолу, а коли я часом пройду, не звернувши на нього уваги — засмучується.

«Що за дурна та безглузда гра, Capo? — скажеш ти. — Яке може бути задоволення в тому, щоб мучити літнього чоловіка, прив’язавши його до себе та ятрячи йому душу?»

Я згодна з тобою, Нермін... Але я нічого не можу вдіяти... Я така ще відтоді, як була малесенькою дівчинкою... Моя врода розбестила мене. Я отримую якусь нездорову насолоду, підкорюючи тих, хто оточує мене, беручи їх у полон... Можливо, це хвороба... Мені здається, що краса, яка не сіє довкола себе захоплення та смутку, пропадає марно... Втім, я розумію, що чиню не дуже добре... Можливо, колись мені буде за це відплата. А може, кари вже почалися... Я бачу довкола людей, які щиро й віддано кохають одне одного, в’ють чисті та милі сімейні гніздечка. Ти знаєш, Нермін, як я кепкую з них... Але тепер до цих кпинів почали потроху домішуватися туга й заздрощі... Як прикро, що я не зумію присвятити своє життя комусь... Мені ніхто не до вподоби... А мені вже двадцять два... Пардон, звикла прибріхувати про двадцять два, то й тобі торочу... А тим часом нам з тобою вже по двадцять шість, чи не так? І якби ми час від часу, зачинившись у своїх кімнатах і підраховуючи, не збивалися з ліку від хвилювання й розпачу, не обманювали самі себе на місяці й роки, то результати підрахунків виглядали б іще сумніше. Отже, через пару років уже й тридцять... А там незабаром... Ти бачиш, я все-таки маю рацію, коли кажу, що кари почалися... Ішлося собі про приємне, аж тут, ні сіло ні впало, — розмова перескочила на таку невеселу тему. Чому, до чого? А проте маю тобі розповісти дуже важливі речі. Отже, починаю... Мов учитель історії, подаю матеріал у хронологічному порядку... Але ж знову стукають у двері... Мабуть, знов дядьків зять.

— Саро-ханим, ви дописали листа? Бо вже скоро пароплав... У вас лише півгодини, щоб зібратися...

— Півгодини? Ну то я ще півгодини можу писати.

— За півгодини я допишу...

— Гаразд, а зібратися?

— Ви ж їдете до міста — буду вас просити завезти. А ні — з кимось із прислуги відправимо.

— А ви не поїдете?

— Так у мене ж не буде часу зібратися...

— Саро-ханим, йшлося про півгодини... Але для вас хай буде більше. Година... А то й півтори. Я, мабуть, неуважно подивився на годинника...

— Ну тоді через годину...

Я буквально передаю нашу розмову з Ремзі-беєм крізь двері. Ти вже сама все зрозуміла, тож не буду розводитись. Цей молодий агроном став проявляти до мене дивну слабкість... До якоїсь міри ми обидвоє в цьому винні. Приїхавши сюди, я побачила, що Ремзі-бей кохає Весіме, мов Ашик Гаріп чи Ашик Керем.[11] Якось під вечір він почав розповідати мені якісь нісенітниці. Вказуючи на Весіме, що саме поливала квіти з невеличкого цеберка, він сказав:

— Якби я не зустрів вашої кузини, то, мабуть, до самого скону й не знав би, що таке кохання.

Ти бачиш, що за телепень цей Ремзі-бей, еге ж, Нермін? Хіба при мені можна таке казати?

«Дядьків зять мусить дякувати Богові, що він — наречений Весіме. Бідолашний, наївний провінційний панич...» — подумала я.

Але він вів собі далі з якоюсь дивною зарозумілістю:

— Я вважаю себе найщасливішою людиною в світі, бо зустрів Весіме. Я нікого більше не міг би так кохати. Перепрошую...

Кохання Ремзі-бея почало бити ключем. Він побіг до своєї нареченої, мовляв, щоб допомогти. Цей хоче забрати цеберко — та комизиться. Ах! Весіме крапнула собі на ніжку водою! Агроном став рачки, хустинкою витирає нареченій черевички. А наречена стоїть ні в сих ні в тих, усміхається й начебто хоче провести рукою нареченому по волоссю, та не наважується. Вуркочуть собі, сміються. Така собі безглузда любовна сцена. Але ж обидвоє сяють від щастя... У мене в душі аж защеміло:

«Ремзі-бей, ти відверто кинув Сарі виклик! — подумала я. — Я тебе провчу, я такого нахабства не подарую... Не бійся, твоє кохання до Весіме й ваше щастя не постраждають. Але ти переконаєшся, що можна ще когось кохати так само палко, як Весіме!»

Нермінчику, погодься, я одним щиглем можу зруйнувати сімейне гніздечко Весіме... Але ти ж розумієш, що я не вчиню так зі своєю кузиною. Мені тільки хотілося на якийсь час нагнати на Ремзі-бея смутку та сподівань, щоб потім розвіяти їх. Я практично не докладала до цього зусиль. Я не зробила нічого такого, щоб мене можна було звинуватити в кокетстві... Але ж ось маємо: в цей момент Ремзі-бей чекає на мене в коридорі, оповитий легким смутком, причини якого він і сам, напевно, не розуміє... Йому кортить, щоб я швидше дописала листа. І не треба мені у відповідь читати нотації, Нермін. Присягаюся, що ця маленька комедія на цьому й завершиться. Я просто хочу, щоб Ремзі-бей шанобливіше ставився до мене, от і все...

Нермін, все одно я не встигла розповісти все, що хотіла; вибач мені й потерпи до наступного листа...

Р. S. У тебе є кепська звичка: ти не викидаєш отримані листи, а зберігаєш їх, навіть найбезглуздіші; не сумніваюсь, що десь у тебе є стосик і моїх... Ті рядки, де йдеться про наш справжній вік, ти або заквецяй чорнилом, або ще краще виведи кислотою для офортів.. Мало яка халепа може статися... Ще потрапить комусь до рук...

Сара

V

Сара — Нермін

Люба Нермін,

Ти пишеш у