Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Кудлань, Вухань, Дерихвіст, М’якоступ, Альфа, Хуртовина, Завивало і Бублик – наші песики. Кудлань – ватажок. Атрік запріг їх у нарти, і ми рушили. Сьогодні був один із тих рідкісних днів (а був Полярний день), коли не сипле сніг, а вітер не здуває з ніг. Собаки бігли весело й швидко, а я дивилась на них і думала тяжкую думу.

Доведений факт: коли наближається якийсь хижак, той же ведмідь, собаки так гавкають, наче самі збираються з ним розібратись. А коли підкрадається Пустельний барс, тільки жалібно виють. Що ж такого страшного в тих почварах? Насамперед очі. Коли кажуть, що в котів уночі світяться очі, то це зовсім не те, коли кажуть, що в Пустельних барсів світяться очі. Вони просто горять зеленим вогнем – це випирає магія. Адже Пустельні барси – звичайнісінька нечисть, поріддя темних чарів, яких стільки розвелося в Артарі.

Різниця між звичайним звіром та звіром, створеним магією, істотна й зрозуміла. Звичайного звіра завжди можна вивчити, навіть приручити. Нечисть же – ні. Ти дивишся в очі Пустельного барса – і бачиш безодню. Ця безодня жахає тебе, холодить тобі душу, затягує углиб… І поки подолаєш зрадливе чуття, барс перегризе тобі горлянку.

– Не дивися йому в очі. Просто бий, – повторював Атрік.

Часом я бачила, як біль скривлював йому обличчя. Тієї страхітливої ночі він ледь не втратив руку. Ми довго й трепетно заліковували її, проте Атрік вже не володів нею, як раніше. Страшні шрами простягались від ліктя до плеча. Рука починала нити, коли наближались почвари – так ми завжди знали, коли чекати нападу.

Пустельні барси приходили з крижаних пустель… Що ж іще жахало в них, крім очей? Вони харчувалися тільки людьми. Собаки, стада оленів – усі залишалися цілі. Це було дико, це не підкорювалось законам природи – і саме це робило нечисть нечистю.

– Знову боїшся, що будеш нулем? – спитав Атрік та вирвав мене із задуми.

– Боюсь, – призналась я.

– Та Ейві всього боїться! – фиркнув Нет.

– Еге ж. Всього, крім тюленячого жиру, від якого тебе трусить! – я штурхнула його під ребра.

Поки Міра лишалась на захисті іглу, ми їхали до Великої води. Там найчастіше можна зустріти ведмедя, адже він полює на моржів і тюленів. Ми також полювали на них: тюленина була основним харчем, а тюленячий жир – засіб освітлення та обігріву.

Проте «йти на ведмедя» завжди було чимось врочистим і тріумфальним. Ведмежа шкура славилась як найтепліший матеріал для одягу, та ми рідко залишали її собі. Частіше – обмінювали в магів. Кажуть, їм завжди подобалось стелити такі шкури замість килимів… Зате ми здобували всякі дрібнички, посуд, нову зброю. Ходили чутки, як артефакт довго не має власника, він втрачає свою силу – отоді маги й завозили мотлох до Полярної пустки.

Атрік зупинив собак і схилився до снігу. На перший погляд, тут не було нічого, лише досвідчене око вирізняло вервечку слідів.

– Ведмедиха і двоє ведмежат.

Атрік підвівся та погнав нарти далі. Це була неабияка удача: живі ведмежата цінувались куди більше, ніж просто знята шкура.

– Давно? – спитав Нет.

– Не більше як годину. Скоро наженемо.

Раптом собаки пожвавились: вони чули звіра. Важко було ковзати по кризі, та їх гнав азарт. Завивало й Дерихвіст радісно повискували, а ватажок Кудлань зберігав почесне мовчання.

Ось Атрік знову спинив нарти. Я видерлась на узвишшя і повідомила:

– Є.

Це починалася Велика вода. Тюлені й моржі влаштовували тут лежбища, а ведмеді приходили за здобиччю. З того боку Великої води також були вигнанці… Подейкували, що вони жили не в іглу, а в якихось ярангах – наметах зі шкур. Найбільше мене тішили байки, наче літом у них настільки тепло, що починає танути сніг і під ним видніється темна земля. Сміх та й годі! Де це видано, щоб танув сніг? Як жити при спеці такій?..

А проте, ведмедиця з двома ведмежатами була просто в наших руках. Ми спустили собак і кинулись на свої позиції. Атрік зі списом заходив спереду, а ми з Нетом підстраховували його, озброєні луками. Ведмедиця, зайнята полюванням, надто пізно зреагувала на напад. Собаки підняли ґвалт та оточили її зі всіх сторін, ведмежата розбіглись хто куди. Доки ведмедицю відволікали, Атрік мав змогу підійти якнайближче.

– Барси б їй… – витиснув Нет.

Страшний материнський інстинкт, коли матір – біла ведмедиця! Якби вона була сама, то могла б відірватись і врятуватись, але ж поряд були ведмежата. І створіння, величне у своєму гніві, підняло страшний рев. Собаки гавкали, як навіжені, підскакували зусібіч. Ось-ось ведмедиця почне шматувати…

А я дивилася на ведмежат – таких наляканих, аж кольки в груди. Таких невеличких і навіть пухнастих.

Атрік заніс спис. Мені майнула думка, що з цієї сцени можна писати картину. Надряпати на кризі, вивести на шкурі… Усе вкрито снігом, небо затягнуте хмарами, недалеко видніється Велика вода. Біла ведмедиця – у розпачі, гніві – стає на задні лапи. Удар у неї страшний. Мій улюблений Бублик сахається і скавучить – не треба було підходити так близько. А суворий мешканець Півночі – увесь в хутрах, в унтах по коліно, з інеєм на обличчі – націлює спис. Чи ж не здригнеться йому рука, пошматована барсом?

Головне – так метнути, щоб завдати достатньої рани, але не проштрикнути наскрізь. Попсована шкура – марні зусилля. Звичайно, якщо ведмедиця не впаде від першого удару, ми з Нетом нашпигуємо її стрілами – такий трофей уже не обміняєш магам.