Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Все-таки це був лише пробний набіг. Пізніше Пустельні ночі тривали тиждень, а то й півтора, але того разу барси шматували всього кілька годин. І зовсім не одразу стало ясно, що шибеники Інгвара вже не сховають його шапки… Що Міра вже не шитиме кожушків про запас.
Люди так перемінились, що вже не мали права називатися людьми. Кожен був сам за себе і вбив би, щоб відібрати засоби виживання – і таки вбивав.
– Ми маємо це викинути, – тремтячим голосом казала Міра.
Бліда, з запалими очима, вона дивилася поперед себе. Ми з Нетом боялися пискнути. Вирішальне слово мав Атрік – незламна опора сім’ї.
– Краще викинути, – ствердив він.
У Ніч зелених очей закололи всього трьох барсів, двох із них – ми. Той другий… Атрік не просто так метнувся в іглу Інгвара.
А коли мисливець перемагає звіра, заведено брати трофей. Зняти з нього шкуру, чи виламати ікла, чи обрізати вуха. Уже наступних Пустельних ночей з’ясувалося: хижаки із кошмарів обминають місця, де шкура вбитого побратима. З того часу за шкуру Пустельного барса стали вбивати.
– І викинути треба так, щоб усі бачили, що ми це викинули, – видавив Атрік.
Сім’ю, де була третя шкура, вже вирізали.
Зникли й поселення. Ніхто більше нікому не довіряв, трималися сім’ями, чекали кинджала у спину… Адже вбивали не тільки за легендарний трофей: зброя, одяг та харчі – полювали за всім. Лише деякі зберегли колишнє благородство. Такі, як ми, чи трохи кращі.
Але традиції зберегти не вдалось. Якщо раніше дівчина мала одну роль, то тепер все змінилось. Атрік вчив мене так само, як Нета. Боронитися? О, ні. Тільки вбивати.
– Поганий удар. Кинджал застряг, а я вже перерізав тобі горло, – казав він.
Я кидалася вбік, послизалася на кризі, вдаряла знов – не насправжки, але сильно.
– Поганий удар! Ніяких органів не зачепила б, а в мене шанс дістати тобі в серце.
Після сотні таких зауважень, я вже знала наосліп: де найбільше витече крові, де вдарити так, щоб не ворухалась рука, нога, щоб не дихала легеня. Я бачила це крізь снігову стіну: вона завивала, набивалася в очі, хльостала по щоках… При таких умовах я тренувалася битись – а інших не було.
Аж смішно, ким би я була, якби народилась років на десять раніше. Берегиня родинного вогнища! Сам її образ змінився також.
Міра – та сама весела й безтурботна Міра, що так обожнювала шити кожушки – стала справжньою жінкою Півночі. Ні, вона зовсім не кидала шити. Адже питання теплого одягу – одне з ключових у виживанні серед Полярної пустки. Та коли вона справляла унти, коли вичиняла шкури чи коли готувала тюленину, поруч завжди був лук.
За рипом снігу Міра визначала, свій чи чужий наближається до нашого іглу. І жоден чужий ще туди не пробрався.
Нетвар – той ще негідник, він один не змінився.
– Ейві, якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, у тебе всі шанси стати єдиною жінкою Півночі, яка не вміє шити, – насміхався він.
Замість того, щоб гідно відповісти на випад, я тільки розізлилась і проткнула собі пальця. Не лежали в мене руки до шиття, хоч трісни.
– Спокійно, Ейві, – примовляла Міра. – Головне – бажання і наполегливість.
– Ну, що ти, мамо! – не переставав сміятись Нет. – У неї стільки бажання, як у вушку тої голки!
Я прогарчала щось дуже-дуже гідне, та Нет розреготався ще дужче.
Скільки ж років минуло від тієї ночі, яку вже ніколи не забути? Завтра мені вісімнадцять. А за тиждень – День блакитної зорі. Якщо в мені є хоч крапля магії… І Міра, й Атрік, і навіть Нет – усі були певні, що є. Та ба! Нет був на два роки старший і вже проходив ініціацію. Як і дев’ятсот дев’яносто дев’ять вигнанців із тисячі, він був абсолютним нулем. Мушу сказати, це похитнуло мою віру, що в мені точно є магія.
Якраз серед цих невтішних дум до іглу зазирнув Атрік.
– Ну, що – готові? Йдемо на ведмедя, – скомандував він.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.