Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

— І термінове.

— Як-от?

— У мами почались перейми.

— У мами?

— Так.

— Моєї мами?

— У тебе ось-ось буде братик, а ти вештаєшся бозна-де, бо твій телефон не працює як слід.

— Моїй мамі п'ятдесят.

— І?

— І в неї два роки як постменопавза. 

— О.

Тиміш притих рівно на десять секунд. Їх стало, щоб вивчити кожну рисочку мого невдоволеного обличчя.

— То даси телефон?

— Ох, тримай вже. — Я розблокувала смартфон і впихнула його Тимошеві. — Тільки порайся мовчки, тренований ти наш.

Цілу вічність я гортала каталог Нетфліксу. Нічого не манило, тому я просто клацала й клацала, чекаючи на Злату. Її вибір уб'є одразу двох зайців: і мене звільнить, і її зацікавить, а отже відверне від балаканини з Тимошем. Що довше вона не розповідатиме йому про драму з весіллям, то більше шансів залишити це лише між нами, дівчатами.

— То як там твій батько? — порушив тишу Тиміш.

Трясця. Ну шо за напасть така?

— Вкотре з'їхався з Тончиною мамою. — Я зробила все можливе, аби це прозвучало збайдужіло.

— Чув, і сама Тоня одружується. Це так?

Прекрасно, він дізнався перед мене!

Я знехотя кивнула.

— З Макаром?

Підібгала губи — ще один кивок. Тиміш гмикнув.

Я очікувала іншої реакції. Чогось на кшталт недо-співчуття, від якого могла б відхреститися. Але ж ні, Тиміш просто гмикнув. Подумки я вже встигла тричі обуритися, коли почула:

— А він ще носить ті свої придебілкуваті підтяжки?

— Підтяжки? — насупилась я. — Не знаю. А що? Це має значення?

— Жодного. Але вони пасували йому до борідки. Така довга була, ріденька, як у цапа — пам'ятаєш?

— О, так. Таке не забувається, — повела бровами я. — Він її пів року ростив. Тільки й торочив, як то важко йому дається. Мастив підборіддя усілякими мазюками для оволосіння, масажики робив, коли ми розмовляли по відеозв'язку, — я прям ревнувала.

Тиміш пирснув.

— Тобі смішно, а Макар дійсно збирався так піти зі мною на випускний! Я вже бачила всі ті ночі, що проведу за редагуванням світлин для друку, але… Так сталося. Ця доля мене оминула. 

— Евфемізми тут недоречні, Лізо. Кажи як є: просто одна кізочка повелася на ці його три волосини, і вони, бе-е-екаючи, поциба́ли ген за обрій, у дикі поля.

Тепер пирснула я. Прикрила осміх долонею й косо глипнула на Тимоша.

Може, його візит, то не так вже й погано?

— А шо це ми такі задоволені сидимо? — процвірінькала Злата.

Вона повернулася з кухні з повною тацею смаколиків: гарячий шоколад із вершками для неї, з зефіром — для мене, кава з чорним перцем і цинамоном для Тимоша й миска сирного попкорну для всіх.

— Шо я вже пропустила?

— Ми вирішили, що фільм обиратимеш ти, — завірила я Злату і, перейнявши тацю, вручила їй символ влади — пульт.

— У-у! — очікувано зраділа вона.

— Благаю, тільки не мелодрами! — звернувся до неї Тиміш.

— Окі-докі, най буде трилер! — Злата бебехнулася між нами. — Про якогось серійного вбивцю. Психи такі сексі!

— Згоден.

— А я вето накладаю.

— Вето? — заломив брів Тиміш. — Тебе не приваблюють красені, які тримають коханок у підвалах і знають, як правильно позбавлятися тіл? Та що з тобою не так, жінко?

Я обпекла його поглядом.

— Мені після ваших жахастиків не спиться. Минулого разу Злата сопіла собі спокійненько в дві дірочки, а я мучилася, страждала. Тільки-но очі заплющу — бачу Дена, який біжить за мною по парку в цій своїй кепочці, ще й з каменюкою… [1]

Я сіпнулася.

І ні молоко з медом, ні бром зі снодійним… навіть слоненятка й підручник з економіки галузевих ринків не допомогли! Довелося діставати косматого ведмедика з очима-ґудзиками, який піклувався про мої сни ще за часів пустушок і молочних сумішей. Він упорався зі своєю роботою, як і завжди.

Цей факт, однак, історія (точніше я) замовчала.

— Фізично чи екзистенційно? — знічев'я запитав Тиміш.

— Шо?

— Страждала, — пояснив він.

— Мені от стілечки не вистачило, — я показала крихітний відрізок між пальцями, — щоби відкрити власний бійцівський клуб.

— О! — пожвавішала Злата.

— Ми не будемо передивлятися «Бійцівський клуб» [2], — виставила вказівний палець я.

— Тиміш не хоче мелодрам, ти — жахастиків і класики. Що тоді взагалі лишається?