Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

Аж коли в одній із тих катівень угледіли самого царя Петра. Мордував когось із сестриних прибічників. Страшний був, розпатланий, очі, казали, палали люттю. У шкіряному фартусі, заляпаному кров'ю. Розповідали — якраз власноручно ламав нещасному ребра залізними кліщами…

Голос сотника Чепуренка розійшовся у вологому повітрі льоху ледь розбірливим тихим шепотінням, наче то говорив людським голосом заговорений вуж, а не чоловік.

— Не хочеться конати від тортур. Не по-лицарськи це, принизливо… — знову промовив Чепуренко. — Але, напевне, ради іншої, як і надії на порятунок, у нас немає…

— Не по-лицарськи — зрадити свій нарід та свого гетьмана. А загинути із честю, пане сотнику, завжди по-лицарськи. Навіть під тортурами. — У протилежному кутку, у темряві, на оберемку зіпрілої соломи ворухнувся поранений полковник Косаренко. Простогнав невиразно, влягаючись зручніше, і знову застогнав: — Одна біда, навіть люльку не запалиш, усе кляті антихристи повідбирали. Та якщо наші ясновельможні гетьман із королем Карлом таки досягнуть молдавських кордонів та отримають підкріплення від османів, то є надія, що за усіх нас хоч помстяться і надеруть дупи клятим московітам. Нехай колись, не тепер…

— Не велика то радість, коли за мене, загиблого, колись помстяться, — мовив зі свого кута Марко Вишневецький, прозваний Шведом. — Та й надія завжди є. Треба вибиратися із цього льоху, панове. Засиділися.

— Як? — пхекнув Косаренко. — Та й не з моїм пораненням. Навіть якби то і було можливим, сам я ні йти, ні бігти не зможу, а вам тягарем бути не хочу. Навколо кляті кацапи. Далеко утечеш? Чи тобі, Марку, сам чорт ворожить?

Той промовчав, кинувши погляд на повний місяць, що якраз почав серпитися у продусі.

— Не знаю напевне, Бог а чи чорт… — відповів якимось глухим, здавленим голосом. — Тільки я молився, аби Господь дав нам повні дочекати. Аби нас не повели на тортури раніше, бо тоді я не здатен буду нічого вдіяти. Дочекали. Отже, то Божа сила.

Косаренко звівся і зиркнув у той кінець льоху, звідки чувся голос Марка Вишневецького.

— Ти про що, хлопче?

Той лиш якось криво усміхнувся, наче вишкірився. Звівся на рівні ноги. Подивився на Чепуренка.

— Північ… Пора, — промовив твердо. — Хочете на волю вийти — перейдіть ближче до сходів і не оглядайтеся, — сказав, знімаючи із себе сорочку. Під струменем місячного проміння срібна ладанка зблиснула на грудях холодним спалахом.

— Ну? — повторив, ніби прогарчав. — Чого чекаєте, панове? Часу у нас обмаль.

Ніби зачарований, Чепуренко підвівся і попрямував до полковника Косаренка. Допоміг йому звестися.

— Як дасть Бог, вийдемо, — промовив Вишневецький. — Тримайтеся темряви, рухайтеся уздовж стіни, до коней. Вони тут недалеко припнуті. Праворуч. Ви, пане полковнику, самостійно втримаєтеся у сідлі? — звернувся до Косаренка.

Той мовчки, здивований до краю, кивнув.

— І що далі нам робити, Шведе? — запитав Чепуренко, все більше дивуючись незрозумілій рішучості хлопця. — Що ти, синку, замислив? Голіруч проти озброєних до зубів кацапів?

— Зовіть охорону, нехай увійдуть… — мовив Марко. — Там побачимо.

Звів погляд угору, до віконця. Місяць у ньому виднівся тоненьким серпом. От-от зникне з поля зору.

Чепуренко піднявся на кілька сходин.

— Гей, московські дупи, ану відчиніть, побалакаємо з вами! Негоже з лицарями отак чинити!

Грюкнув ногою щосили по важких дубових дверях льоху. Ще і ще.

З-за дверей почувся благий московський мат.

Потім шурхіт, крики і все затихло.

— Увійди, увійди, московська почваро! Мало ми перед тобою згиналися? Увійди! — грюкнув у двері Чепуренко знову. — За Батурин, тварюко гаспидська, за понищених наших жінок і дітей, за понівечені маєтності наші даш отвіт!

Косаренко стривожено дивився, що витворяє сотник. Тримався непевною рукою за кам’яну стіну. Він ледве стояв, хоч і кріпився.

Двері льоху із грюкотом відчинилися.

Чепуренко відступив униз, замружився від яскравого світла.

Попереду йшов солдат, тримаючи у руках смоляник. За ним — щось височенне і незграбне, зігнуте у три погибелі, немов йому скрутило живіт.

Косаренко ковтнув слину.

Той, що увійшов, випростався. Довготелесий, із круглим обличчям і знавіснілим поглядом.

За ним іще кілька — у військових строях.

— На колени перед государем, псы, шкуры продажные! — почувся з-за спини Петра надривний голос. Власник того тонкого, майже бабського голосу виступив уперед, зиркнув у темряву, освічуючи смоляником простір льоху, а разом із тим — бліді обличчя полковника Косаренка і сотника Чепуренка. — Завтра вы будете выть на дыбе, прося пощады у великого государя Петра! — заверещав він знову.

— Тільки завтра? — крекнув болісно Косаренко. — Навіщо ж тягнути? Чи цар московський аж настільки притомився, полтавських бабів ґвалтуючи та заливаючи горілкою сліпні, що не здатен сьогодні із нами управитися?

— На колени, голота малороссийская! — знову заверещав царів ад'ютант.

— Что ты сказал? — заревів і собі цар Петро. — Что ты, пес поганый, вымолвить посмел?

Він широко ступив уперед, до Косаренка і Чепуренка, із силою відштовхуючи убік свого ад'ютанта.

— Шкуру содрать с живого!

Охорона кинулася вслід за царем, присвічуючи смоляниками. Та раптом цар Петро зупинився, наче вкопаний. Застиг, як статуя.

І без того пулькаті очі його ще більше округлилися, обличчя сіпнулося і у погляді майнув непереборний жах.

Просто перед ним, у глибині льоху, освітленому тремтячим полум'ям смоляників, стояв здоровенний вовк.

Його очі тьмяно зблиснули червоним. Він загарчав і, стрімко подавшись уперед, кинувся просто на московського царя.

Повалив його із ніг, вдаривши лапою, стрибнув на царевого ад'ютанта, уп'явся йому в горло, метнувся до вояка, що тримав смоляник…

Косаренко і Чепуренко, прилиплі до стіни, з жахом спостерігали цю блискавичну атаку розлюченого звіра.

Петро загорлав від жаху і болю. І цей крик привів до тями обох полонених.

Раптом… настала мертва тиша. І непроглядна темрява наповнила собою льох. Чепуренко навпомацки намацав сходи ногою, звалив на себе полковника, поспіхом поволік того до виходу.

Озирнувся вже угорі — у льоху все немов завмерло.

Дикий звіру льоху, струмені крові у повітрі, вогонь смоляників — і той перетворився на яскраву застиглу пляму…

— Матір Божа… — прошепотів Чепуренко і зробив крок у густу темряву надворі. Із полковником на плечах, уздовж стіни, як казав Марко, став пробиратися задвірками до стайні.

Ні охорони, ні душі…

Навпомацки відв'язавши коней, Чепуренко всадовив на одного Косаренка.

— Триматиметеся, пане полковнику?

Той кивну в, хитнувся але втримався у сідлі.

— Триматимусь.

— Мусите! — проказав сотник Чепуренко.

Роззирнувся, вскочив і собі у сідло.

Коні самі, наче ними керувала невидима сила, поволі зі своїми вершниками вийшли зі стайні, а ті, пригинаючись під віттям дерев, дивувалися такій темряві, хоч ще якусь мить тому