Читати книгу - "Дзеркало судді"

Ґвина. Покійник був у фраку, його довгі, тонкі, як у павука, ноги чорніли, розкинувшись у різні боки на крутому березі, з якого він упав. Немов з фатальної, воістину диявольської примхи, кров повільно скрапувала в підсвічену гірляндами воду, і цівка зміїлася, прозора, яскраво-червона, як передзахідня хмарка.

Андергіл і сам не міг би сказати, скільки часу він простояв, розглядаючи зловісний труп, аж раптом підняв голову і побачив, що над ним, на краю обривистого берега, з’явилися четверо незнайомців. Він чекав на прихід Беґшоу та спійманого ірландця, також легко здогадався, хто той чоловік у червоному жилеті. Однак четвертий з них випромінював якусь дивну і смішну урочистість, що незбагненним чином поєднувала несумісне. Він був приземкуватий, кругловидий і носив капелюх, який нагадував чорний німб. Андергіл здогадався, що перед ним священик; однак при цьому він чомусь згадав стару, почорнілу від часу гравюру, на якій було зображено «Танок смерти».

Потім він почув, як Беґшоу звернувся до священика:

— Я дуже радий, що ви можете засвідчити особу цього чоловіка, та все ж прошу пам’ятати, що він ще залишається під підозрою. Я, звісно, не виключаю, що він не винен, та хай що цей репортер казатиме, однак у сад він проник незвичним способом.

— Я і сам вважаю його невинним, — зненацька сказав священик безпристрасним тоном. — Але, зрозуміло, я також можу помилятися.

— А чому, власне, ви вважаєте його невинним?

— Та саме тому, що він добувся в сад у такий незвичний спосіб, — відповів служитель церкви. — Бачте, сам я зайшов сюди у спосіб цілком звичний. Та виглядає, що я єдиний потрапив сюди саме так, як це прийнято. В наші дні і найдостойніші серед людей перелазять у сад через огорожу.

— А що ви називаєте звичним способом? — звідувався детектив.

— Ну, як вам сказати, — відповідав отець Бравн з простою відвертістю. — Я увійшов через парадні двері. Зазвичай у будинки я входжу саме так.

— Ви мені вибачте, отче, — сказав Беґшоу, — але не так вже й важливо, як ви сюди увійшли, якщо, звісно, у вас немає бажання зізнатися у вбивстві.

— А як на мене, це дуже важливо, — м’яко заперечив священик. — Річ у тому, що, коли я входив через парадні двері, мені впало в око щось таке, чого інші, ймовірно, не могли бачити.

— І що ж це було?

— Повний погром, — так само м’яко відповів отець Бравн. — Велике дзеркало у кінці коридору розбите, пальма перевернена, підлога всіяна черепками глиняного горщика. І я одразу зрозумів, що сталося щось недобре.

— Слушна думка, — погодився Беґшоу, трохи помовчавши… — Те, що ви побачили, має прямий зв’язок із злочином.

— А якщо тут є зв’язок із злочином, — продовжував священик вкрадливо, — то цілком можна припустити, що певна особа жодним чином із цим злочином не пов’язана. І ця особа — містер Майкл Флуд, який проник у сад через стіну, а потім намагався вибратися у той же незвичний спосіб. Саме незвичність поведінки переконує мене в його невинності.

— Увійдімо в будинок, — сказав Бегшоу, дещо затинаючись.

Коли вони переступили поріг бічних дверей, пропустивши лакея вперед, Беґшоу відстав на декілька кроків і тихо сказав своєму другу:

— Цей лакей поводиться трохи дивно. Він стверджує, що його прізвище Ґрін, та я сумніваюся в його щирості: поза сумнівом лише одне — він справді служив у Ґвина, й, очевидно, іншої постійної прислуги тут не було. Але, що найбільше мене здивувало, він присягається, нібито його хазяїна взагалі не було в саду — ні живого, ні мертвого. Лакей стверджує, що старий суддя поїхав на званий обід в Юридичну колегію і повинен був повернутися лише через декілька годин, через те, мовляв, він і дозволив собі ненадовго відлучитися з будинку.

— А чи пояснив лакей, — запитав Андергіл, — що спонукало його відлучитися таким дивним чином?

— Ні, в усякому разі, зрозумілого пояснення з нього так і не вдалося витягнути, — відповів детектив. — Направду, я не розумію його. Він чогось смертельно боїться.

За бічними дверима починався довгий, що тягнувся через усю будівлю, передпокій, до якого з боку фасаду вели парадні двері, а над ними було старомодне напівкругле віконце, що одним своїм виглядом наганяло тугу.

Сіруваті відблиски світанку вже мерехтіли серед темряви, а передпокій слабо освітлювала одна-єдина лампа під абажуром, також дуже старомодним, яка стояла на полиці в дальньому кутку. При її тьмяному світлі Беґшоу побачив той повний погром, про який говорив отець Бравн. Висока пальма з довгим віялоподібним листям була перевернена, від горщика з темно-червоної глини залишилися лишень черепки. Ці черепки всіяли килим упереміш із ледь виблискуючими скалками розбитого дзеркала, а порожня рама так і залишилася висіти на стіні. Перпендикулярно до цієї стіни, від бічних дверцят, через які вони увійшли, вглиб будинку тягнувся широкий коридор. У дальньому його кінці стояв телефон, завдяки якому лакей і викликав сюди священику; ще далі, через прочинені двері, виднілися тісно зімкнуті ряди товстелезних книг у шкіряних палітурках, було зрозуміло, що ці двері ведуть до кабінету судді.

Беґшоу стояв і розглядав під ногами глиняні черепки вперемішку зі скалками дзеркального скла.

— Ви, безумовно, маєте рацію, — сказав він священикові. — Тут була справжня сутичка. Очевидно — сутичка між Гвином і його вбивцею.

— Мені здається, — скромно зауважив священик, — що насправді тут сталося дещо інше.

— Саме так, тут дещо трапилося, і зрозуміло, що саме, — підтвердив детектив. — Убивця ввійшов через парадні двері і застав Ґвина в будинку. Ймовірно, сам Ґвин його і впустив, зав’язалася смертельна боротьба, й, мабуть, було зроблено випадковий постріл, який ущент розніс дзеркало, хоча його могли розбити й ударом ноги або ще якось. Ґвину вдалося вирватися, він кинувся в сад, де переслідувач наздогнав його біля ставка і застрелив. Я вважаю, що картина злочину вже відновлена, але, зрозуміло, мені необхідно ретельно оглянути решту кімнат.

В інших кімнатах, однак, нічого цікавого не вдалося виявити, хіба що Беґшоу демонстративно вказав на заряджений автоматичний пістолет, який він відшукав у бібліотеці, коли нишпорив у шухлядах письмового столу.

— Схоже, що суддя побоювався замаху, — сказав детектив, — але дивує те, що він не взяв з собою зброї, коли вийшов до дверей.

Нарешті вони повернулися в передпокій і попрямували до парадних дверей, причому отець Бравн неуважно ковзав поглядом навколо себе. Два коридори, обклеєні однаково вицвілими шпалерами з непоказним сірим малюнком, немовби відтінювали пишноту запорошених і брудних дрібничок вікторіянських часів, а також позеленілої від часу старовинної бронзової лампи і потьмянілої позолоченої рами, яка залишилася від розбитого дзеркала.

— Є прикмета, що розбите дзеркало провіщає нещастя, — сказав священик. —