Читати книгу - "Дзеркало судді"

вздовж огорожі до місця, де вона була набагато нижча, немовби наполовину загрузла в землю. Дерево в саду, всіяне яскравим цвітом, викинуло поза огорожу гілки, що переливалися золотом у світлі самотнього вуличного ліхтаря. Беґшоу вхопився за криву гілляку і перекинув ногу через невисоку огорожу, за мить обидва друзі вже стояли в салу, по коліна загрузнувши в килимі з чіпких і сланких трав.

У цю нічну годину сад судді Ґвина виглядав доволі дивно. Він був великий і тягнувся вздовж незабудованої околиці міста, прилягаючи до високого темного будинку, що стояв скраю, у самому кінці вулиці. Будинок цей можна назвати темним у буквальному значенні слова, тому що віконниці були закриті наглухо і жоден промінь світла не проникав назовні крізь щілини, принаймні з боку палісадника. Зате в самому саду, який прилягав до будинку і, здавалося, ще більше мав би бути оповитий пітьмою, подекуди мерехтіли, догоряючи, іскри, як після феєрверка, немовби велетенська вогняна ракета впала і розсипалася поміж дерев. Просуваючись уперед, друзі виявили, що насправді це світилися кольорові гірлянди, якими прикрасили дерева, подібно до дорогоцінних плодів Аладина, та особливо яскраве світло струменіло з круглого озерця, чи ставка, у воді якого виблискували і переливалися бліді різнокольорові вогники, ніби й там горіли лампочки.

— Можливо, у нього урочистий прийом? — запитав Андергіл. — Схоже, що сад ілюмінований.

— Ні, — заперечив Бегшоу. — У нього така примха, і, гадаю, він вважає за краще насолоджуватися цим видовищем наодинці. Суддя дуже любить бавитися своєю маленькою електричною мережею, а щит з умикачами міститься у тій окремій прибудові, або флігелі, де він працює і зберігає свої папери. Булер, його близький приятель, стверджує: коли горять кольорові лампочки, це певна ознака того, що його краще не турбувати.

— Щось на зразок червоного сигналу, який застерігає про небезпеку, — уточнив Андергіл.

— Боже милий! Гадаю, це і є саме такий сигнал!

Ураз детектив зірвався з місця і побіг до ставка.

А ще через мить Андергіл і сам побачив те, що помітив його друг.

Мерехтливе світле кільце, схоже на німб, що іноді з’являється навколо місяця, а тут облямовувало круглий ставок, розривали дві чорні риски, або смуги. Як виявилося, то чорніли дві довгі ноги людини, яка лежала ниць біля ставка, опустивши голову у воду.

— Скоріше! — схвильовано скрикнув детектив. — Мені здається…

Його голос загубився вдалині, тому що він уже щодуху летів через широку галявинку, ледь помітну при слабкому електричному освітленні, і далі навпростець через увесь сад до ставка, біля якого лежав незнайомець. Андергіл підтюпцем побіг за Беґшоу, та раптом оторопів через несподіванку. Детектив, який біг навпростець до чоловіка, розпростертого біля ставка, різко звернув убік і, ще додавши у швидкості, помчав до будинку. Андергіл ніяк не міг второпати, чому його друг так різко і несподівано змінив напрям.

Та вже за мить, як детектив пірнув у тінь будинку, звідти, з мороку, почулася метушня, пересипана лайками. Врешті Беґшоу виринув з тіні, волочачи за собою миршавенького рудоволосого чоловічка, що шалено впирався. Спійманий, мабуть, хотів сховатися за будинком, але гострий слух детектива вловив шелест його кроків, ледве чутний, немов тріпотання пташки в кущах.

— Андергіл, зробіть ласку, — попросив детектив, — швидше біжіть до ставка і подивіться, що там і як. — А тоді він різко запитав рудоволосого. — Ну, а ви хто такий? Ім’я, прізвище?

— Майкл Флуд, — відповідав незнайомець зухвалим тоном. Був він маленький, немічний, з непомірно довгим гачкуватим носом на вузькому і сухому, немов пергаментному, личку, блідість якого була особливо помітна на фоні вогняно-рудої шевелюри. — Запевняю вас, я тут ні до чого. Коли я прийшов, він уже лежав мертвий… і мені стало страшно. Я з газети, хотів узяти в нього інтерв’ю.

— Коли ви, газетярі, берете інтерв’ю у знаменитостей, — з притиском запитав Беґшоу, — хіба прийнято у вас перелазити задля цього через садову огорожу?

І він суворо вказав на низку слідів, що тягнулися від алеї до квітника.

Чоловічок на ім’я Флуд теж напустив на своє лице суворий вигляд.

— Газетному репортеру іноді таки доводиться перелазити через огорожі, щоб узяти інтерв’ю, — сказав він. — Я довго стукав у парадні двері, але так і не достукався. Мабуть, лакей відлучився кудись.

— А звідки вам відомо, що він відлучився! — запитав детектив, дивлячись на нього з підозрою.

— А звідти, — Флуд відповідав з явно удаваною холоднокровністю, — що не тільки я лажу через садові огорожі. Мабуть, і ви зробили те ж саме. В усякому разі, лакей це також зробив, хвилиною раніше я бачив, як він зістрибнув з огорожі біля самої хвіртки, по той бік саду.

— Чому ж він не скористався хвірткою? — продовжував допит Беґшоу.

— Звідки мені знати? — огризнувся Флуд. — Ймовірно, вона була на замку… Розпитайте краще у нього, а не в мене, он він якраз повертається.

І справді, біля будинку появилася чиясь розмита тінь, ледь помітна в напівтемряві, підсвіченій слабким електричним світлом. За хвилю можна вже було розгледіти широкоплечого чоловіка в червоному жилеті, надягненому на геть-чисто зношену ліврею. Він квапливо, однак спокійно й упевнено, наближався до бічних дверей будинку, поки окрик Бегшоу не змусив його зупинитися. Він неохоче підійшов, і тепер можна було розгледіти жовтошкірого чоловіка з азіятськими рисами обличчя, якому дуже пасувало прилизане синяво-чорне волосся.

Бегшоу різко обернувся до людини, що назвала себе Флудом.

— Чи хтось в цій окрузі може засвідчити вашу особу?

— Таких трохи знайдеться і по всій країні, — незадоволено буркнув Флуд. — Я лиш нещодавно переїхав сюди з Ірландії. Єдиний, кого я знаю в тутешніх краях, це отець Бравн, священик церкви святого Домініка.

— Ви обоє, будьте такі ласкаві залишатися тут, — сказав Бегшоу. І, звертаючись до лакея, додав. — А вас я прошу піти у будинок, зателефонувати в церкву святого Домініка і попросити отця Бравна приїхати сюди якнайскоріше. Та глядіть, без фокусів.

Поки енергійний детектив вживав заходів на випадок можливої втечі затриманих, його друг, як йому і було сказано, поспішив до ставка, де була розігралася трагедія. Це місце виглядало доволі дивно: справді, якщо б трагедія не була така жахлива, то виглядала б вона украй фантастично. Мертвий чоловік (вже при побіжному огляді було зрозуміло, що він справді мертвий) лежав, опустивши голову у воду, а штучне мерехтливе освітлення зіткало над його головою щось подібне до святотатського німба. Лице в покійника було виснажене і неприємне, голова майже лиса, лише з боків ще кучерявилися ріденькі сиві пасма із сталевим відливом. І хоч куля розтрощила скроню, Андергіл відразу впізнав ті риси, які бачив на численних портретах сера Гемфрі