Читати книгу - "120 ударів на хвилину, Джулія Рейвен"

Бувають зустрічі, які, згідно з логікою та здоровим глуздом, не повинні траплятися. Різні люди, які живуть у різних світах, випадково зустрічаються на одному з кутів життя лабіринту. Іноді з цих зустрічей виходять бурхливі романи, що закінчуються холодною війною, або імпульсивним шлюбом. Плюси того й іншого результату дуже сумнівні, тому Олександра Рябцева воліла уникати довгострокових відносин. Та й взагалі стосунків.
- Одного разу тобі захочеться більшого, а я не зможу тобі це дати, - зазвичай казала вона нав'язливим залицяльникам.
Іноді допомагало. Іноді доводилося просити брата. Після останнього завжди чулися претензії та поради скоріше вийти заміж.
- Як ти можеш так жити! – обурювався Вадим, викладаючи на стіл кульки з домашньою випічкою, пакети з соусами та контейнери з їжею. Саша вчора забула відвезти ескізи й брат вирішив скористатися нагодою зазирнути до недбалої сестри з черговою порцією моралі. – Ти ж дівчина! А в тебе в холодильнику завжди можна кулею покотити.
– Ой, перестань, – Олександра випустила хмару диму. – Якщо я готуватиму, то кулінарні шедеври твоєї чарівної дружини доведеться викидати. А бабуся навчала нас не викидати їжу.

Олександра гордо підняла палець вгору, і побачивши на обличчі брата збентеження, розсміялася. Вона не вміла готувати. Зате вміла бентежити чесністю та жонглювати фактами. Що ж, кожен має свій талант.
Вадим сперся руками на стіл, пригнічено похитав головою. Достукатися до сестри було неможливо.
- Ти б хоч із хати вийшла, - втомлено сказав він. - Скільки вже сидиш під замком?

"Під замком" Саша сиділа недовго. Близько тижня. Останній вихід із будинку звів її з Борисом. Тільки розповідати про це Вадиму Олександра не стала. Ні до чого йому зайві хвилювання. Вона загасила цигарку у фарфоровій цукорниці, що служила їй попільничкою, і злізла з підвіконня. Швидко прибрала продукти в холодильник, принесла з балкона теку з ескізами та вручила Вадиму, позбавивши його причин залишитися довше.
- Шур, може поїдеш з нами? - Стиснувши її зап'ястя, Вадим проникливо зазирнув їй у вічі. – Просто посидимо у барі. Вип'ємо, а я потім відвезу тебе додому?
– Ти теж будеш п'яним, – зауважила Сашко.
– Викличемо таксі. Не можна весь час сидіти вдома.
Просидіти все життя на балконі з блокнотом у руках і чашкою малинового чаю на підвіконні – не найгірша перспектива. Принаймні це краще за лікарняну палату, або задушливий офіс. Однак Вадим вважав інакше, і щоб уникнути його ниття з приводу занапащеної молодості, Саша погодилася.

У вечір пятниці парковий бульвар, як завжди, кишів людьми. Маленькі компанії обліпили всі лавки, а з веранд літніх кафе долинала соплива попса, набиваючи оскому навіть тим, хто здатний цілими днями слухати одну пісню на повторі. Проїжджаючи повз бронзову скульптуру оленя, Саша з посмішкою відзначила блискучі роги, відполіровані долонями студентів Інституту Культури.
- Сесія, - посміхнулася вона.
Вадим кивнув і звернув до непомітної будівлі з вульгарно-червоною вивіскою.
Бар із примітивною назвою "Їжа" був особливим місцем для любителів поностальгувати на дві тисячі сьомий. Раніше це було недороге кафе для тих же студентів культурного та профтехучилища, але потім щось змінилося, і жовті стіни перефарбували в чорно-рожеву шашку, а столи застелили веселенькими скатертинами з принтами черепа.
– Ми могли б сходити до нормального бару, – без особливої ​​надії сказав Вадим. - Ну або в той, де є щось міцніше за пиво.
– Не будь таким ханжею. Де ти ще вип'єш пива за ціною текіли? – Саша брата по плечу. - Давай краще нап'ємося та уявимо, що нам знову по вісімнадцять.
– Боюся, що дружина не зрозуміє, якщо я полізу додому через вікно.
Вони обоє засміялися, згадавши шалену юність і попрямували до барної стійки.

Даремно Вадим нарікав на відсутність міцних напоїв. З їхнього останнього відвідування "Їжі" - понад рік тому - алкогольна карта помітно розширилася. Тож план Олександри щодо затуманювання розуму спиртним вони виконали на сто відсотків.
- Я н-нам в-викличу та-та-таксі, - заїкаючись сказав Вадим, коли вони вийшли на вулицю.
– Нам у різні боки, – нагадала Саша, намагаючись рідше моргати.
Насилу набравши в додатку адресу і дочекавшись, поки водій підтвердить замовлення, вона обійняла брата на прощання, вислухала п'яне "Шурка, сестро моя, я так тебе люблю" і пішла до машини, що пригальмувала біля перехрестя.
Смикнувши двері, Саша заповзла на заднє сидіння.
– Троянди Люксембург, сімнадцять. – повільно пробурмотала вона.
Водій кілька секунд мовчки дивився на неї у дзеркалі заднього виду. «Напевно, я виглядаю занадто п'яною, – подумала Олександра, поправляючи волосся. За машину переживає.
- Не хвилюйтеся, з вашою машиною все буде в повному порядку, - дівчина чарівно посміхнулася. – А як ні, то хімчистку оплачу.
Водій закашлявся, давлячись сміхом, і машина м'яко рушила з місця. Полегшено зітхнувши, Саша відкинула голову назад, заплющила очі. Під шкірою відразу побігли мурахи, піднімаючи та кружляючи її під стелею автомобіля.
Не варто було стільки пити. Ця думка зазвичай відвідувала Сашу вперше при настанні гелікоптерної хвороби, а вдруге вже вранці. Услід, як правило, йшли обіцянки самій собі більше так не робити. Але Олександра пила настільки рідко, що до наступної пиятики з братом, вони забувалися.
- Найголовніше не заснути, - пробурмотіла вона, провалюючись у сон.