Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Через півгодини після того, як я привела себе до ладу за допомогою гелю для душу і косметики, ми таки вийшли з дому. Еля, до речі кажучи, так і пошльопала у своїх коротких помаранчевих шортах і білому топі. Ну, якщо їй комфортно, то чому б, власне, й ні?

- Нас підвезе Пабло. Це мій кореш, - пробурмотіла вона, надуваючи бульбашку з жуйки.

- Далеко він живе? Бо боюся, поки дійдемо, мені знову треба буде в душ!

- Приймеш у Пабло. Думаю, він буде тільки за! Навіть спинку потре, якщо треба. І не тільки спинку! - чорна брова змовницьки злетіла вгору, я ж тільки закотила очі.

- Ні, дякую. Обійдуся.

Сонце стояло в зеніті, і я тільки зараз замислилася над питанням, навіщо нам знадобилася екскурсія саме в перший день мого приїзду. І в саме пекло.

Витягнувши з рюкзака кепку, я натягнула її на голову, хоч якось захищаючись від небажаної можливості отримати сонячний удар. Тіні практично не було, сонце відбивалося звідусіль. Від гарячого потрісканого асфальту, яскравих, покритих різноманітними графіті стін, а їх тут було напрочуд багато. Практично кожна стіна виявилася розмальованою. Найрізноманітніші малюнки, які, як на мене, навіть не мали жодного сенсу.

Очі тут і там вишукували хитромудрі візерунки, і ставало цікаво, що ж автори хотіли ними донести. Чи вони просто накурюються, а потім їх тягне на творчість?

- Прийшли.

Ми зупинилися біля низенького яскраво-червоного будиночка. На вигляд нічим не кращий за будинок Ельвіри, хіба тільки шторки на вікні були більш сірими і рваними. Поки Еля тарабанила у двері і кричала при цьому щось іспанською, я знову витріщалася на всі боки.

 Будинки всіх кольорів веселки знаходилися впритул один до одного, і створювали дивовижну картину. Якщо не придивлятися до кожного, то здавалося, що знаходишся всередині будиночка з вітражами. Червоні, зелені, жовті, блакитні, помаранчеві. Дивовижна картина, доки око не падає на дахи або не вдивляється в стіни. Усе було настільки розбите й убоге, що ставало боляче за цю забуту світом красу. Трохи грошей від влади - і з цього місця можна було б зробити ще одну визначну пам'ятку Сан Хуана. Від туристів би відбою не було! Але ні, жителі проти, їх все влаштовує і так! І допомога їм нічия не потрібна! Це їхній дім, і туристи нехай валять куди подалі, сказала мені якось Еля.

- Que te trague la tierra! (Щоб ти провалилася! - ісп.) Двері мені винесеш, marmoset (Мавпочка - ісп.)! - почувся з дому чоловічий голос. - Я в душі був! - двері відчинилися, і перед нами виріс хлопець, який зайняв собою весь отвір. З одним лише рушником на стегнах.

Я застигла, непристойно витріщаючись, нездатна відірвати погляд від крапель, що мандрують вниз по довгому кучерявому волоссю, прямо по накачаних грудях. Його очі кидають блискавки в бік Ельвіри, а потім переміщуються на мене, і погляд стає більш дружнім, я б навіть сказала, хитрим. Проти волі мій погляд відірвався від чітко окресленого обличчя, з пухкими губами, і зісковзнув кудись униз, туди, де поспішали опинитися краплі. Іронічний сміх протверезив мене, а стусан ліктем під ребра від подруги, ще більше.

- Ауч! - зашипіла я, відірвавшись від бронзового тіла.

- На що ти витріщаєшся, чіка? Там дивитися нема на що! - фиркнула Еля, і штовхнувши в груди хлопця, без дозволу зайшла всередину.

Я ж усміхнулася і зніяковіло пройшла слідом за нею, намагаючись більше не витріщатися на нього.

- Що значить нема на що? Ще як є! Показати?

- НІ! - відповіли ми хором, і я видихнула з полегшенням, коли він пішов у сусідню кімнату.

- Ця мовчунка - моя Емі! Я тобі про неї говорила! Пам'ятаєш? - крикнула Еля, поки діставала з його холодильника молоко. Сьорбнула прямо з пляшки і поставила назад.

- Пам'ятаю, звісно! Я - Пабло. Дайте мені п'ять хвилин і висуваємося! - почулося з кімнати.

- Приємно познайомитися! - мій голос теж, нарешті, прорізався.

Не звикла я до стількох напівголих іспанців за один ранок. Може за тиждень-другий сприйматиму їх як Еля. Одягнений хлопець - це те ж саме, що й роздягнений! Так, точно! Треба звикнути до цієї думки.

Пабло виявився веселим і відкритим хлопцем, точнісінько таким самим, як Ельвіра. Вони немов брат і сестра. Схожі і зовнішністю, і манерою спілкування! За півгодини, що ми їхали, вони встигли тричі посваритися, послати один одного матом, і знову помиритися. Пабло говорив, що знає цю мавпочку з трьох років, і що все дитинство вона його діставала, ганяючись за ним у дворах і вимагаючи показати його "піпіньдик". Я сміялася до кольок у животі від їхніх суперечок, і зрозуміла, що такими і мають бути справжні друзі. Говорять один одному все прямо, не замислюючись, все так легко і просто, але чомусь склалося враження, що і в скрутну хвилину вони не залишають один одного.

Висадивши нас на вулиці Fortaleza, Пабло поїхав у своїх справах, а я, нарешті, озброївшись фотоапаратом, почала знімати все підряд. Кожен будинок з іспанськими балконами, сувенірні крамниці, в яких продавалося все, що тільки можна й не можна, - маски, костюми, футболки з назвою країни та її прапором, кепки, магніти, ручки та безліч усіляких дурниць, які, зрештою, валятимуться десь удома, непотрібні та забуті, припадатимуть пилом на полиці або в шухляді комода. Саме тому я нічого там не купила, краще потім знайду те, що стане дорогим серцю за час перебування на острові. І воно ж стане нагадуванням про перший місяць мого самостійного дорослого життя за кордоном.

- Ви з Пабло друзі? - запитала я, коли ми спускалися вниз вулицею Fortaleza. Вона була досить вузькою, автівки проїжджали тільки в один ряд, а попереду, якраз куди ми і спускалися, красувалася величезна світло-блакитна фортеця.

- Я б сказала, ми більше, ніж друзі.

- Зустрічаєтеся? - трохи здивувалася я, бо манера їхнього спілкування не створювала враження, що вони пара.