Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

-Привіт, дочко .... - на кухню увійшов мій тато. Таак, вигляд у нього не дуже, зауважила я про себе.
Схожий на алкаша зі стажем... Мабуть останнім часом добре гуляє з дружками.

-Доброго ранку.
-Чого похмура така? - запитує батько, наливаючи собі в чашку мінералку.
-Напевно тому що Дімка в лікарні ... і ще не зрозуміло що з ним.
-Аааа ... Ну так. Мати говорила .... Треба до нього сходити.
-Ми з мамою зараз йдемо. Ти з нами?

Тато дивиться на мене, ніби зважуючи варіанти і бачу по очах, що рішення не на користь Діми.

-Ніі ,я завтра. Сьогодні маю справи.

Хотіла запитати його які ж. Знову нажертися? 
Але ...у кімнату увійшла мама і я  вирішила не роздмухувати скандал.
   ***
Як же я ненавиджу лікарні. 
Жахливий запах ліків, яким здається просякнуте тут все навколо. У коридорі зустрічаємо лікаря Діми, і відразу йдемо з ним до кабінету.
Я звичайно, налаштовую себе на гарне, але мовчання та опущений погляд лікаря штовхають на зовсім інші думки.

-Ніна Геннадіївна, аналізи Діми готові.- звертається лікар до моєї мами.
-Анатолію Борисовичу, ну ж бо, не мучте. Що з Дімочкою?
-Я змушений повідомити вам, що у вашого сина гострий лімфобластний лейкоз.

Мама дивиться і не розуміє чоловіка, а в мене в голові просто якась каламуть. В цілому, я маю поняття, що таке лейкоз ...
Але як? Чому? Чому Діма? 
Рой питань, на які немає відповіді ...
Поки я намагаюся утихомирити свої думки, лікар пояснює мамі чим же хворий мій братик. Бачу як по її щоках котяться сльози.

- Ми робимо все можливе. Лікарня направила запит до банку донорів. Чекатимемо відповіді. А поки що нам потрібно щоб ви і ваші рідні, друзі здали аналізи. 
Можливо хтось із ваших знайомих підійде для пересадки кісного мозку.
   ***
Пройшов майже тиждень. 
Ми з мамою попросили і привели до лікарні всіх, кого тільки знали. Навіть батька я відвела прямо в кабінет, в якому йому спочатку поставили крапельницю, прочистити кров і організм від алкоголю, а потім вже зробили все, що потрібно ... Але немає ... 
Ніхто не може бути донором. І в донорському банку не знайшлося збігів... Мама щодня стає чорнішою за хмару... А я ніяк не можу допомогти...
Ні їй, ні братові....

-Тобі потрібно повертатися до навчання. - говорить за сніданком моя мама.
-Яке навчання? Я нікуди не поїду. Буду тут, з тобою.
-Завтра вранці ти їдеш, речі зібрати допоможу. А я .... продовжу шукати хто ще може допомогти. 
-Мамо....
-Це все.

Вона встає зі стільця і ​​йде до спальні, зачиняючи за собою двері. 
Як я можу залишити її в такому стані..?
Але, можливо.... Якщо я поїду, зможу там знайти більше людей, які погодяться бути донорами.
   ***
Майже весь день я провела у Діми. Ніяк не можу повірити в те, що він хворий ...
Мій братик повинен жити. І він буде. Я все для цього зроблю.

Наступного дня, о восьмій я вже чекала автобус до міста. І будувала плани. Як знайти донорів для Дімки. Навіть написала до кількох благодійних фондів.
   ***
Зайшовши в порожню кімнату в гуртожитку, я просто впала на ліжко. Навіть не знімаючи взуття. 
Наскільки ж я втомилася... Шалено...
Коли розплющила очі, на годиннику вже було сім вечора.... Як же я так проспала весь день...? 
Одразу схопилася за телефоном. Хотіла зателефонувати мамі та дізнатися як брат, але він виявився розрядженим. 
Поставивши мобільник на зарядку, я вирішила з'їсти бутерброд.

-Ну ж бо.... Працюй. - сидячи на стільці, терзаю старе зарядне.
-Є.

Набираю маму, але вона поза зоною. Не встигаю покласти з рук мобільник, як приходять одне повідомлення за іншим. 
Мама, Мама.... Дзвонила дванадцять разів.

"Зателефонуй мені коли зможеш."

"Я йду додому з лікарні. Справи погані."

Останнє повідомлення, яке прийшло .... На серце ніби камінь поклали, після прочитаного. Вона хотіла зі мною поговорити, отримати підтримку, а я…. Дідько.

Щоразу набираю такий важливий номер, але у відповідь одне й теж....
"Абонент поза зоною доступу..."
Кидаю телефон, і з очей ллються сльози. Що я буду робити? Як допомогти братові? Якщо мама написала, що справи погані, значить, донора так і не знайшли.... 
Мої думки перериває дзвінок. Мама.

-Мамо, як ти?
-Я як завжди. Дімка...
-Як він?
- Йому стало гірше.
-Донора нема?
-Можна сказати ні.
-Що це означає?
-Є донор, закордоном. В Польщі.
-Це ж чудово! - скрикую від щастя, але мама не рада, чомусь.
-Щоб привезти сюди цю людину, потрібні гроші. А ще ми маємо сплатити всі аналізи та обстеження донора.
І тільки тоді можна буде робити пересадку. Яка теж не безкоштовна.

-Скільки треба грошей?
-Навіть говорити страшно ... - чую, як тремтить голос мами.
-Мамо, скільки?
-Сто шістдесят тисяч доларів...
-Скільки? -  я в житті не бачила таких грошей .... навіть не маю уявлення де взяти таку суму.
-Це вже не кажучи про те, що після операції ще потрібно лікування.
-Мамочко....- я не знаю навіть що говорити...
Мабуть мама теж, тому що ми обидві мовчимо.

-Донечко, давай завтра обговоримо. Батько прийшов...
-Добре ....-кладу на стілефон, а в горлі стоїть ком.

Від безвиході штовхаю зі столу зошити та відкриті книги. Все летить на підлогу. А на самий верх лягає маленький папірець.

"Мій номер. До зустрічі, Мишко."
"Скажи ціну"....-тут же спливає в пам'яті.

Мабуть, у мене немає іншого виходу....