Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— У цьому не було необхідності, — вичавлюю я з себе.

І в цій кімнаті, я — чемпіон, а не Резник, бо розмовляти в мене виходить досить стерпно, а в таких умовах — це героїзм.

— Без проблем, — навмисно буденно знизує бомбардир плечима. — Це ж повний огляд, так.

На якому ніхто не роздягається обов'язково догола!

— Алергічні реакції останнім часом? Дивний висип? Подразнення та свербіж? — діловим тоном цікавлюся я.

І посуваю його лікарняну карту до себе ближче і дивлюся тільки в неї. Не завадило б просто в папір застрибнути і сховатися між рядків, бо в кабінеті, який мені виділили, сховатися ніде.

— Я зараз закрию ширму, — швидко приймаю рішення.

Коли повертаюся на місце, то Резник усе ще сидить на кушетці, оголений і вражаючий, і його член продовжує стояти. Я раптом відчуваю фізичну потребу закричати, просто на межі людських можливостей.

— Швидше, док, — уже значно глибшим голосом вимовляє Резнік.

— Я — не док, — практично огризаюся я.

— Воно-то й зрозуміло, — задумливо відповідає Резник. — Ти не відповіла на запитання.

— Я не давала вам дозволу звертатися до мене на "ти".

З усього, що можна відповісти — це найжалюгідніше, і, звісно ж, я вибрала саме формальну і неоригінальну претензію.

— Я собі сам дозвіл видав. Ти явно молодша за мене.

Насправді я обожнюю себе в цей момент. Адже я навіть не дивлюся на його член! Він стоїть, а я — не дивлюся. Тобто краєм ока я все бачу, бо не бачити неможливо. Я ж не сліпа. У Резника дуже... ееее... стійка ерекція. Напевно, навіть якщо торнадо зараз наш центр у повітрі закрутить, то ерекція не похитнеться. Ох як приємно знати, що мене цінують на новій роботі і що комусь так запали в душу мої огляди. А може в нього член на вежу перетворюється, коли він злиться? У Резника настрій несхожий на грайливий. Хокеїст здається напруженим, сконцентрованим. А може вона в нього постійно-то... ця ерекція?...

Може в нього стоїть на самого себе?

Мене тягне заржати, бо по-перше, правда завжди трохи смішна, а по-друге, здається, його член звів мене з розуму.

Сподіваюся, я не порушу клятву Гіппократа, якщо не описуватиму ерекцію Резника в аркуші медичного огляду. Що ж, якщо порушу, то мене точно помилують.

Я торкаюся до його грудної клітки найстерильнішим чином. Точніше, це стетоскоп торкається гладкої шкіри і всього лише один мій палець. Навіть не весь палець, а лише його частина.

Усе одно, навіть частина пальця — це занадто багато.

— Тихіше, — наказую я, коли Резник явно збирається приголомшити мене черговою грубістю. — Не заважайте.

— Так що там щодо відповіді на запитання, — вимагає він, коли я вже мовчки вношу дані в аркуш.

Змушена визнати, що потрібно володіти неймовірним самовладанням і навіть екстраординарною силою характеру, щоб незворушно сидіти з виваленим назовні ерегованим членом і влаштовувати допити.

— Якого саме? — підкреслюю я роздратування.

— Хто тебе тут трахає? Чи це програма на майбутнє? — мені здається, що він усміхається, але я не дивлюся на хокеїста прямо. — Запис на прийоми теж у цьому кабінеті, так. Скільки ти працюєш доком, док? Два дні чи три?

Я вперто розписую всі спостереження, заповнюючи його карту за всіма правилами, озвученими моїм начальником Корнієм.

— Необов'язково бути таким гидким, — ледь чутно вимовляю я.

— Точно, необов'язково. Але що мені залишається?

Я повертаюся в його бік, щоб наостанок оглянути свіжий шрам на нозі, і Резник обирає саме цей момент, щоб різко піднятися з місця.

І голівка його члена проїжджає прямо по моїй щоці, і шкіра миттєво палає, бо на ній ще й залишається слід.

Слід від краплі змазки на вершині його ерекції.

Резник відводить свій член убік як ні в чому не бувало.

А я сиджу і не рухаюся, бо ось прямо тут і зараз оглухла від власних вдихів і видихів, що збилися в купу.

— Огляд закінчено. Вихід — он там.

Ні, я не просто чемпіонка, я — володарка всіх титулів на світі, і всі ці титули вручаються з фанфарами за непохитну витримку і терпіння.

Мені дуже хочеться сказати йому, що він піде під суд. Тому що я дійсно можу подати на Резника до суду за таке відверте знущання.

Але я цього не зроблю.

Він навіть не знає конкретної причини, через яку я на таке не наважуся: напевно припускає, що через його стратосферну популярність ніхто не зв'язуватиметься з хокеїстом.

Я все-таки сіпаюся і невпевнено рухаюся, коли Резнік нахиляється до мене. Боже, слава всьому святому, бомбардир вже натягнув штани.

— Це мій внесок у медичний генофонд, — практично шепоче він мені на вухо, і кров у моїх жилах холоне від несподіваної вкрадливості його голосу. — Звісно, виключно для досліджень, адже такі тупі гени не придатні ні на що інше, док.

Я судорожно відтираю його змазку зі щоки й повноцінно відвертаюся в інший бік. Вигляд власного столу приводить мене в несподіваний сказ. Мені ще цілий рік мати справу з цими придурками, хоча всі інші показали себе ввічливими, а найіменитіший, звісно, виявився повнокровним мудаком.

Інші хоча б тупо, але невинно жартували.

Я хочу працювати з дітьми. Реабілітувати дітей. Рятувати їх. А не рятувати роздуте его дорослих мужиків.

Тож я повертаюся назад і даю Артуру Резнику такого ляпаса, що у вухах дзвенить. І дзвенить так довго, і так голосно, що я, віддихавшись, змушена озирнутися.

Зовсім несхоже, що цей дивний звук розноситься лише в моїх вухах.

У відчинених дверях штовхають один одного медійники, і в них є камери. А ще вони всі вигукують нам із хокеїстом запитання вроздріб, тільки цього разу Резнік їх не проганяє.

Резник кривувато посміхається і демонстративно потирає місце удару.

— Як я і думав, — тепер його серйозні очі радісно блищать, — ти тут не просто так. Усе як я й уявляв. Але слабкі руки, док, у тебе слабкі руки.