Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Тут же намагаюся виправити незручність, відволікаючись на його карту і аркуш за місяць. Чорт, вирішила ж мовчати, а потім знову рот відкрила.

— Не схоже, що переймаєшся, — дещо глузливо коментує Резник.

Що це має означати? Я ігнорую його слова, демонстративно готуючись слухати легені мого "пацієнта".

Раптово відчиняються двері й один із журналістів у жовтій майці видає радісний вигук, поки інші витягують шиї за його спиною.

— На вихід, — наказує їм Резник, і чиясь рука, що з'явилася з правого боку, зачиняє двері.

— Цікаві в тебе двері, док. Без замка.

— Мені надали такий кабінет, — сухо відповідаю я.

— Звісно, тобі виділили такий ка-бі-нет.

Він оглядає моє обличчя і мені стає незручно. Я нахиляюся до медкарти, щоб частина волосся приховувала хоч щоки.

— Що це має означати?

Переживаю ще більшу незручність, коли він ігнорує моє запитання, — що ж, час це все припиняти. Я почуваюся переповненою посудиною: стільки емоцій у мене не траплялося за всі останні роки.

— Залишається...

Я маю намір пояснити, яким чином ми продовжимо огляд, а Резник миттєво піднімається і стягує з себе спортивні штани. Разом із білизною.

Тобто він тепер голий.

Зовсім.

Повністю.

В ідеальному світі я б принципово поцікавилася про те, що це він собі думає і негайно наказала б повернути все як було.

Але в реальності я сиджу на стільці, моє коліно торкається його коліна, і я всіма очима дивлюся на здиблений член Резника.