Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Якщо ж комусь під час походу заманеться заграти на флейті, сопілці або віуелі, або на чому завгодно, розбий його інструмент, а самого викинь з рядів, бо він заважає іншим слухати спів провідної зірки. І є, крім того, люди, які цього співу не чують. А хто не чує небесного співу, той не повинен вирушати на пошуки Гробу Кабальєро.

Ці танцюристи говоритимуть тобі про поезію. Ти їх не слухай. Той, хто почне дудніти у свою дудку під чистим небом, не слухаючи музики сфер, не заслуговує на те, щоб його слухали. Він не знає бездонної поезії фанатизму, він не спроможний відчути грандіозної поезії порожніх храмів, поезії, яка не знає світла, не знає позолоти, не знає образíв, помпезності, не знає брязкоту зброї, не знає нічого з того, що називають мистецтвом. Вона знає лише голі стіни та дерев’яний стіл: вона може звучати на будь-якому дворі.

Ескадрон повинен викинути зі своїх рядів усіх танцюристів і всіх охочих дудніти в дудку. Їх треба викинути раніше, аніж вони заведуть тебе на засіяне квасолею поле. Це філософи, філософи цинічні, поблажливі, добрі хлопці, з тих, які все розуміють і все прощають. А той, хто все розуміє, не розуміє нічого, а той, хто все прощає, не прощає нічого. Вони не знають вагань, коли їм вигідно продати свою совість. А що вони живуть у двох світах, то можуть зберігати свою свободу в одному й продатися в рабство — в другому. Вони водночас естети і невідомо хто.

Колись давно казали, що голод і кохання — це дві пружини людського життя. З них і походить ницість людського життя, життя приземленого. Танцюристів спонукає до танцю лише голод або кохання; це плотський голод і плотське кохання. Прожени їх зі свого ескадрону, і хай вони десь на лузі донесхочу втішаються своїми танцями, допоки один дуднітиме в дудку, то другий ляскатиме в долоні, а третій співатиме про поле, засіяне квасолею або про білі стегна своєї тимчасової коханої. І хай вони там собі вигадують нові піруети, нові антрашá, нові фігури ріґодону.

А коли хтось підійде до тебе і скаже, що уміє будувати мости, то хоч, можливо, настане такий момент, коли знадобляться його знання, щоби перетнути річку, жени його геть! Жени геть цього інженера! Річки переходять або вбрід, або вплав, хай навіть при такому переході потоне половина хрестоносців. Нехай цей інженер іде будувати мости в якесь інше місце, туди, де в його талантах є потреба. Для того, хто вирушає на пошуки Гробу, мостом служитиме віра.

* * *

Якщо ти хочеш, мій любий друже, достойно виконати своє покликання, то не вір у мистецтво, не вір у науку, принаймні не вір у те, що називають мистецтвом і наукою і що насправді є лише жалюгідним наслідуванням справжнього мистецтва й справжньої науки. Тобі вистачить твоєї віри. Твоя віра буде для тебе мистецтвом, твоя віра буде для тебе наукою.

Я не раз сумнівався, чи зможеш ти виконати свій обов’язок, з огляду на те, з якою ретельністю та обережністю ти пишеш ті листи, які мені надсилаєш. У них чимало виправлень, закреслень і навіть чорнильних плям. Але це не той потік думки, який раптово виплескується назовні, вибивши корок. Не раз твої листи вироджувалися в літературу, в ту свинську літературу, що є природною союзницею будь-якого рабства й усіх нещасть. Рабовласники дуже добре знають, що, поки раб оспівує свободу, він задовольняється своїм рабським становищем і не думає про те, щоби порвати свої кайдани.

Але було й так, що я відкривав у тобі віру й надію, коли відчував під твоїми поквапними, безладно нагромадженими, какофонічними словами тремтіння твого голосу, опанованого гарячковим збудженням. Були випадки, коли в мене складалося враження, що твої слова не належать до якоїсь певної мови; що кожне з них кожен з нас міг би перекласти по-своєму.

Намагайся жити у стані безперервного палкого запаморочення, під владою якоїсь однієї могутньої пристрасті. Лише той, хто опанований пристрастю, спроможний робити справді тривалі й корисні справи. Коли ти почуєш, як хтось похваляється, що він бездоганний в усіх значеннях цього дурного слова, втікай від нього, а надто — якщо він митець. Як ото найдурнішою людиною треба вважати ту, яка за все своє життя не зробила і не сказала жодної дурниці, так і серед митців найменш поетичним і найбільш антипоетичним — а серед митців антипоетичних натур вистачає — буде митець бездоганний, тобто той, якого танцюристи під дудку увінчують лаврами й сухозлотицею бездоганності.

Тебе пожирають, мій бідолашний друже, невтишна лихоманка, спрага за океанами без дна й без берегів, голод за нескінченністю Всесвітів і туга за вічністю. Це в тебе хвороба розуму. І ти сам не знаєш, чого хочеш. І тепер ти хочеш знайти Гріб Кабальєро Бéзуму, щоби пролити там сльози, і згоріти в лихоманці, й померти від спраги за неозорістю океанів, від голоду за нескінченністю Всесвітів, від туги за вічністю.

Вирушай у похід сам-один. Усі інші самітники йтимуть із тобою поруч, хоч ти їх і не бачитимеш. Кожному здаватиметься, що він іде сам, але всі ви разом утворите священний батальйон: батальйон священного й нескінченного Хрестового походу.

Ти не знаєш, мій добрий друже, як усі самітники, не знайомлячись один з одним, не дивлячись в очі один одному, не знаючи імен один одного, подають один одному руки, вітають один одного, вихваляють і ганьблять один одного, перешіптуються між собою і йдуть поруч один з одним. Й усі вони — втікають від Гробу.

Ти не належиш до тих, котрі скніють у нічліжці, ти належиш до батальйону вільних хрестоносців. Чому ж тоді підкрадаєшся до стін нічліжки і намагаєшся підслухати, що вони там кудкудакають? Не роби цього, мій друже, не роби! Коли ти проходиш поблизу від нічліжки, затуляй собі вуха, промовляй своє слово і прямуй уперед, до Гробу. І нехай у цьому слові бринить уся твоя спрага, весь твій голод, уся твоя туга, уся твоя любов.

Якщо ти хочеш жити ними, то живи для них. Але в такому разі, мій бідолашний друже, ти помреш.

Я пам’ятаю того розпачливого листа, якого ти мені написав, коли був готовий здатися, відступити, приєднатися до якогось братства. Я тоді зрозумів, як тяжко гнітила тебе твоя самотність, та сама самотність, що повинна бути твоєю втіхою і