Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Якось Лін спробувала описати Айзеку, як вона бачить місто.

«Я бачу його так само чітко, як ти, навіть чіткіше. Для тебе воно одноманітне. В одному куті розвалюються нетрі, в іншому новий поїзд із блискучими поршнями, ще в якомусь — ряба розцяцькована пані під брудно-жовтим древнім дирижаблем... Ти мусиш все сприймати як одну картинку. Цілковитий хаос! Він тобі ні про що не каже, суперечить сам собі, змінює власну історію. Для мене кожна крихітна частинка — цілісна, кожна ледь відрізняється від попередньої, доки всі варіанти не буде враховано, крок за кроком, раціонально».

Півтора тижня Айзек був зачарований. Як завжди, він списував цілі сторінки нотаток і розшукував книжки про комашиний зір, змушував Лін брати участь у марудних дослідах щодо сприйняття глибини та гостроти зору на великій відстані, а ще експериментів з читання, які його вражали найбільше, адже він знав, що від природи вона не була до цього здатна, що вона мусила робити зусилля, як підсліпувата.

Його інтерес швидко зійшов нанівець. Людський розум не міг осягнути того, що бачили хепрі.

Довкола Лін вулиці Діри заповнювали всілякі пройдисвіти, які поспішали заробити копійчину злодійством, жебрацтвом, торгівлею чи копирсанням у купах сміття, що де-не-де перемежували вулицю. Повз неї дременули діти з деталями моторів, склепаними в незрозумілі форми. Час від часу поруч повагом ступали панове й леді з виразом невдоволення на обличчі на шляху Деінде.

Сабо Лін були мокрі від органічного гною з вулиці — солодкої здобичі для злодійкуватих створінь, що крадькома поглядали зі стічних канав. Довкола неї загрозливо нависали пласкодахі будинки, котрі перемежовувалися дощаними доріжками. Маршрути відходу, альтернативні шляхи, вулиці світу дахів над Новим Кробузоном.

Лише декілька дітей обізвали її. Ця громада звикла до ксеніїв. Вона на смак відчувала космополітичну природу цього району, найнезначніші секреції цілого розмаїття рас, з яких вона впізнавала лише деякі. Відчувався мускус інших хепрі, вогкий сморід водяників, звідкись навіть долинав приємний аромат кактоїдів.

Лін завернула за ріг на мощену дорогу навколо Себек Круа. Таксі чекали вздовж всієї залізної огорожі. Величезне розмаїття. Дво- й чотириколісні, упряжки з конями, з насмішкуватими птера-птахами, з конструкціями на гусеницях, що кректали парою... і де-не-де з Поробленими, нещасними чоловіками й жінками, які були і водіями, і таксі.

Лін стала перед рядами й помахала рукою. На щастя, перший же водій у ряду спрямував свого з виду непокірного птаха вперед на її сигнал.

— Куди? — чоловік нагнувся, щоб прочитати детальні інструкції, які вона нашкрябала в блокноті. — Добро, — сказав він і подав знак головою, щоб вона сідала.

Таксі було двомісним і з відкритим передом, тож Лін могла спостерігати за своїм шляхом по південній частині міста. Величезний нелетючий птах біг вистрибом, але колеса згладжували рух. Вона розслабилась і перечитала вказівки, що дала водію.

Айзеку би це не сподобалось. Анітрохи.

Лін справді потрібні були барвоягоди, і за ними вона їхала в Кінкен. Це була щира правда. А в одного з її друзів, Корнфеда Дайгата, справді була виставка на Вискливій Горі.

Але вона її не побачить.

Вона вже поговорила з Корнфедом і попросила підтвердити, що вона там була, якщо Айзек запитає (вона не уявляла, щоб він дійсно це зробив, але краще убезпечити себе). Корнфеда таке страшенно втішило: він відкинув своє біле волосся з обличчя і палко попрохав проклясти його на віки вічні, якщо він хоч слово мовить. Вочевидь, він подумав, що вона зраджує Айзека, і вважав за привілей можливість взяти участь у цьому новому повороті в її вже й так скандальному сексуальному житті.

Лін не могла прийти на його шоу. У неї були інші справи. Таксі прямувало до річки. Вона похитнулась, коли дерев’яні колеса наїхали на чималі камені бруківки. Вони повернули на вулицю Шадрах. Тепер ринок опинився на південь від них: вони були вище за місце, де закінчувалось розмаїття овочів та молюсків і перестиглих фруктів.

Над приземкуватими будинками набряком звисала вартова вежа Летокраю. Широкий, брудний, розпухлий стовп, який попри свої тридцять п’ять поверхів виглядав незбагненно присадкуватим і мізерним. Вузькі вікна розтинали його боки, наче розриви від стріл, а їхнє темне матове скло поглинало відображення. Укрита плямами бетонна шкіра вежі лущилась. На три милі на північ Лін мимохідь помітила ще вищу конструкцію: вартовий центр, Штир, пронизував землю, як бетонний шип у серці міста.

Лін витягнула шию. Над верхівкою вежі Летокраю безсоромно плив напівздутий дирижабль. Він колихавсь і перевалювався та розбухав, неначе вмираюча риба. Вона відчувала, як гуде його мотор попри всі шари повітря між ними, поки дирижабль з усіх сил намагався розчинитися в попелястих хмарах.

Звідкись долинав інший приглушений шум, дзижчання в дисонансі з гудінням дирижабля. Десь неподалік завібрувала підтримувальна стійка, і капсула варти на запаморочливій швидкості полетіла на північ, до вежі.

Вона неслася на величезній висоті по натягнутій з обох боків вежі підвісній дорозі, що простягалася на північ і південь, просилена крізь верхівку вежі, мов дріт крізь якусь гігантську голку. Капсула різко зупинилася, загальмувавши об опору. З неї вийшло кілька постатей, але таксі поїхало далі, перш ніж Лін змогла роздивитись іще щось.

Поки птера-птах галопом біг до Теплиці в Річкокірці, Лін уже вдруге за день розкошувала від смаку живиці кактоїдів у повітрі. Вигнані з того скитницького притулку (звивисті, плутані шибки його крутого склепіння височіли на сході, у серці кварталу), зневажені старшими, невеличкі групи молодих кактів спирались на зашторені будівлі й дешеві афіші. Вони гралися ножами. Їхні шипи були підстрижені у випадковій послідовності, ніжно-зелена шкіра понівечена дивним шрамуванням.

Вони байдуже поглядали на таксі.

Вулиця Шадрах раптово знижувалась. Таксі балансувало на високій точці, від якої вулиці різко спадали донизу. Лін та її водієві було чітко видно сірі, поцятковані снігом зубці гір, що пишно здіймалися на захід від міста.

Перед таксі текла річка Смола.

З темних вікон, вмонтованих у її цегляні береги, подекуди нижче за відмітку високого рівня води, ледь долинали крики та гудіння виробництва. В’язниці й катівні, й цехи, і їхні спотворені гібриди — фабрики покарання, де засуджені ставали Поробленими. Судна кашляли й блювали, ідучи по чорній воді.

В полі зору опинилися шпилі мосту Набоб. За ними — там, де шиферні дахи горбились, як плечі в холод, гнилі стіни ледь трималися купи підпірками й органічним цементом, і відчувався неповторний сморід, виднівся розвалений Кінкен.