Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Таким його знали в Салакуських Полях, де його стосунки з Лін були відкритою таємницею, де він міг менше ховатися, обійняти її за плечі в барі й нашіптувати щось, доки вона висмоктує з губки солодку каву. Це була його історія, і принаймні напівсправжня.

Він пішов з університету десять років назад. Одначе лише тому, що, на свою біду, зрозумів, він — нікудишній учитель.

Він достатньо надивився на допитливі обличчя, наслухався несамовитого шкряботу пер переполошених студентів, аби усвідомити, що маючи розум, який безладно мечеться й перечіпається коридорами теорії, він міг навпомацки навчитися сам, однак передати таке цінне для нього розуміння не міг. Похиливши голову, він пішов звідти геть.

В іншій версії його завідувач кафедри, вічнозелений і гидотний Вермішанк, не був просто посидючим епігоном, а все ж видатним біотавматургом, який прикрив дослідження Айзека не стільки через його неортодоксальність, скільки безперспективність. Айзек, може, й блискучий учений, але ж недисциплінований. Вермішанк бавився ним, мов кошеням, змушуючи випрохувати роботу позаштатного дослідника на мізерному пайку і з обмеженим доступом до університетських лабораторій.

І саме через неї, роботу, він мусив бути дуже обачним зі своєю коханою.

Останнім часом його стосунки з університетом погіршали. Цупивши потихеньку, він за десять років устиг обладнати власну симпатичну лабораторійку. Його дохід значною мірою становили сумнівні контракти з найбільш неблагонадійними громадянами, чия потреба у премудрій науці не переставала його дивувати.

Однак дослідження Айзека — мета яких не змінилася протягом усіх років — не могли дати результатів у вакуумі. Треба було публікуватися. Треба було брати участь у дискусіях. Сперечатися, відвідувати конференції — хоча б у ролі бурлаки, бунтівливого сина. У його ренегатства були свої переваги.

Однак система вищої освіти виявилася зашкарублою не тільки на перший погляд. За двадцять років студентів-ксеніїв почали приймати в університет Нового Кробузона лише як вільних слухачів. Відкрито заявити про міжвидові стосунки радше означало найкоротший шлях до статусу вигнанця, аніж флер поганого хлопця, якого він так наполегливо домагався. Лякало не те, що редактори журналів, голови конференцій чи видавці дізнаються про них з Лін. Лякало, що побачать, як він цього не приховує. Якщо він про людське око маскуватиметься, його не вважатимуть відступником.

І все це Лін не тішило.

«Ти приховуєш наші стосунки, щоб публікувати статті для тих, кого зневажаєш», — знаками сказала вона якогось разу після того, як вони кохалися.

У гіркі миті Айзек замислювався, а що б учинила вона, якби стояла загроза вигнання з мистецького середовища.

Того ранку парі вдалося жартами й вибаченнями, й компліментами, й любощами припинити сварку в зародку. Айзек усміхнувся Лін, поки намагався влізти у сорочку, її антенки затремтіли в збудженні.

— Що робитимеш сьогодні? — запитав він.

«Збираюся в Кінкен. Треба барвоягід. Потім — на виставку у Вискливій Горі. Увечері маю роботу», — додала з жартівливим пафосом.

— Виходить, нескоро побачимося? — спитав він з лукавим усміхом.

Лін кивнула. Айзек взявся на пальцях рахувати дні.

— Може, тоді повечеряємо в «Годиннику й півнику» десь... в безділю? О восьмій?

Лін задумалася, тримаючи його за руки.

«Прекрасно», — соромливо показала вона. Невідомо, чи вона мала на увазі вечерю чи Айзека.

Вони поскладали чашки й тарілки у відро з холодною водою й залишили відмокати. Перед виходом Лін зібрала свої нотатки й ескізи, а відтак Айзек ніжно притягнув її до себе й поклав на ліжко. Він поцілував теплу червону шкіру, а вона перевернулась у його обіймах. Вона сперлася на лікоть, і він побачив, як повільно розкривається темно-рубіновий панцир і розходяться вбоки антенки. Дві половинки надкрил повністю розкрилися й легенько тремтіли. У їхній тіні розправлялися її прехороші, безпорадні комашині крильця.

Вона м’яко поклала на них його руку, щоб він міг пестити тендітні й такі беззахисні крила. Для хепрі це був найвищий прояв довіри й любові.

Повітря між ними затріщало. Член Айзека затвердів.

Він провів пальцями по розгалуженню прожилок на тремтливих крильцях, спостерігаючи, як світло проходить крізь них перламутровими тінями.

Іншою рукою зібгав їй спідницю й провів пальцями вгору стегном. Від доторку вона розвела ноги, а потім звела, захопивши його руку в полон. Він почав нашіптувати їй щось сласно-безсоромне.

Сонце над ними зробило свою дугу, й кімнатою поплили тіні вікна і хмар. Закохані не помітили, як минув ранок.

Розділ другий

Коли вони відірвались одне від одного, було вже по одинадцятій. Айзек поглянув на кишеньковий годинник і заходився незграбно підбирати одяг, думками повертаючись до роботи. Лін позбавила їх обох незручних обговорень про те, чи не вийти з будинку разом. Вона нахилилась і погладила ззаду шию Айзека своїми антенками, аж у нього забігали мурашки по шкірі, а потім пішла, поки він ще намагався взутися.

Її кімнати були на десятому поверсі. Вона спустилася з висотки; повз небезпечний дев’ятий поверх; восьмий, вкритий пташиним послідом та сповнений клекотінням галок; повз помешкання літньої пані на сьомому, яка ніколи не виходила з квартири, і далі повз дрібних злодюжок, металургів та дівчат на побігеньках і заточувальників ножів.

Двері виходили на протилежний бік від Драглистої Діри. Лін опинилась на тихій вулиці, яку лише вузький прохід відділяв від базарних яток.

Вона прямувала геть від галасливих сварок та спекуляцій до садів Себек Круа. Біля входу завжди шикувалися цілі ряди таксі. Вона знала, що деякі водії (зазвичай Пороблені) були достатньо ліберальними або ж у достатньому відчаї, щоб обслуговувати хепрі.

Що далі вона йшла по району, то більш хворобливий вигляд мали квартали й будинки. Горбиста земля повільно підіймалась у бік південного заходу, куди вона й прямувала. Верхівки дерев Себек Круа густим димом здіймалися над шифером на закинутих будівлях, що оточували Лін, а їхнє листя кололо коренасті обриси багатоповерхівок Пустиря Кетч.

Опуклі дзеркальні очі Лін бачили місто у всій його багатоликій візуальній какофонії. Мільйон малесеньких секцій цілого, кожен крихітний шестикутник палав різкими кольорами і ще більш різкими лініями; надчутлива до відхилень у світлі, вона слабко розрізняла деталі, якщо тільки не зосереджувалась так, щоб було аж трохи боляче. У кожному сегменті мертві лусочки облуплених стін залишалися для неї невидимими, архітектура зводилась до елементарних кольорових плям. Але за цим вона бачила чітку історію. Кожен візуальний фрагмент, кожна частина, кожна форма, кожен відтінок ледь-ледь відрізнявся від свого оточення так, щоб вона зрозуміла стан усієї структури. Вона відчувала смак хемікатів у повітрі, могла визначити, скільки представників якої раси жили в тій чи іншій будівлі;