Читати книгу - "Чотири сезони"

він був приречений провести в Шоушенку. Через п’ять років почалися слухання про умовно-дострокове звільнення, і йому відмовили, елементарно й просто, попри те, що він був взірцевим в’язнем. Бо ж вийти з Шоушенку, коли у твоїй справі стоїть тавро «вбивця», – діло неквапливе, повільне, як вода, що точить камінь. У комісії сидить семеро мужиків, удвічі більше, ніж у більшості державних в’язниць, і в кожного з цих сімох упертюхів душі черстві, мов закам’яніла пайка хліба. Їх не підкупиш, ну ніяк не підкупиш, і не розчулиш теж. Що стосується комісії з УДЗ, то гроші їх не цікавлять і щоб хтось вийшов, – теж. Але в справі Енді були й інші причини… про це трохи згодом розкажу.

Був один блатний, Кендриксом звали, який стирчав мені ще в п’ятдесяті кругленьку суму й віддавав її років чотири. А відсотки платив інформацією. У моїй сфері діяльності ти труп, якщо не будеш у курсі подій. Цей Кендрикс, приміром, мав доступ до документів, яких я ніколи не побачив би, працюючи на штамп-машині в триклятому цеху металоконструкцій.

Кендрикс розказав мені, що голоси в комісії розділилися 7–0 проти Енді Дюфрейна п’ятдесят сьомого, 6–1 п’ятдесят восьмого і 5–2 шістдесятого. Як було далі, я не знаю, але мені точно відомо, що через шістнадцять років він так само сидів у камері чотирнадцять блока номер п’ять. На той час, сімдесят шостого, йому виповнилося п’ятдесят вісім. Може, десь у вісімдесят третьому вони б і розщедрилися та випустили його. Тобі дають краба, а забирають усе – принаймні все, що має значення. Може, одного дня тебе й відпустять, але… цейво, слухайте: знав я одного кента, Шервуда Болтона – так його звали, то він у камері тримав голуба. Із сорок п’ятого до п’ятдесят третього, коли його випустили, він тримав голуба. Він був ніякий не Птахолов з Алькатрасу[9], просто тримав у себе голуба. Джейк – так він його звав. І випустив Джейка за день до того, як він, Шервуд, мав вийти на волю, і Джейк полетів собі за милу душу. Але через тиждень після того, як Шервуд Болтон залишив нашу маленьку щасливу родину, один мій кореш погукав мене у західний куток подвір’я для прогулянок, де любив зависати Шервуд, і сказав:

– Слухай, Реде, а це не Джейк?

І таки то був Джейк. Голуб. Мертвий і холодний, як купка гівна.

Пригадую той перший раз, коли Енді Дюфрейн до мене звернувся. Так чітко пригадую, наче то вчора було. Але Риту Гейворт він зажадав не тоді. То було пізніше. Улітку сорок восьмого він прийшов по дещо інше.

Більшу частину своїх оборудок я провертаю прямо там, у дворі, і ця винятком не стала. Наше подвір’я велике, набагато більше за інші. Це досконалий квадрат зі стороною дев’яносто ярдів. З півночі – зовнішня стіна зі сторожовими вежами з країв. Охоронці на них озброєні біноклями й поліцейськими гвинтівками. У тій північній стіні є головні ворота. Вантажні майданчики для вантажівок – на південному боці подвір’я. Їх п’ять. У будні в Шоушенку кипить життя: вантажі то прибувають, то від’їжджають. У нас є фабрика, де виготовляють номерні знаки, і велика промислова пральня, що обслуговує всю в’язницю, діагностичну психіатричну лікарню в Кіттері та психлікарню в Еліоті[10]. А ще є великий автосервіс, де ув’язнені-механіки ремонтують тюремний, державний і муніципальний транспорт, не кажучи вже про приватні тачки вертухаїв, начальників адміністрації… а ще не раз і не два – членів комісії з УДЗ.

Зі сходу сторону прямокутника утворює товстелезна кам’яна стіна з купою віконець-прорізів. На іншому боці тієї стіни розмістився п’ятий блок, а з краю західного боку розташовується контора адміністрації та лазарет. Шоушенк ніколи не страждав від перенаселення, як більшість тюрем, і тисяча дев’ятсот сорок восьмого був заповнений хіба що на дві третини, але на подвір’ї завжди товклися від вісімдесяти до ста двадцяти в’язнів – перекидали м’яча у футбол чи бейсбол, кидали кості, чесали язиками, провертали оборудки. У неділю тут взагалі яблуку ніде було впасти. У неділю тут було велелюдно, як на сільському ярмарку… без бабів хіба що.

Саме в неділю Енді вперше й підійшов до мене. Я саме перетер про радіоприймач з Елмором Армітажем, пацаном, який не раз мені ставав у нагоді, коли підійшов Енді. Звісно, я знав, хто він, за ним тяглася репутація сноба й сухаря. Люди казали, що він наче сам напрошувався на неприємності. Одним із людей, що таке казали, був Боґз Даймонд, чувак, із яким краще не зв’язуватися. Співкамерника Енді не мав, і я чув, що саме цього він і хотів, хоча одиночки в блоці номер п’ять були вузькі, як домовини, ну, може, трохи ширші. Але я не слухаю брехні про людину, коли можу сам про неї судити.

– Привіт, – сказав він. – Я Енді Дюфрейн. – Він простягнув руку, і я її потис. Він був не з тих, хто марнує час на світські балачки, одразу переходив до діла. – Я так розумію, ти тут знаєш, як усе дістати.

Я погодився, що час від часу можу знаходити певні речі.

– І як ти це робиш? – поцікавився Енді.

– Іноді, – відповів я, – речі наче самі приходять мені до рук. Я не можу це пояснити. Хіба що тим, що я ірландець.

Після цих слів він злегка всміхнувся.

– Цікаво, чи міг би ти дістати мені скельний молоток.

– Що це таке й навіщо воно тобі?

Енді здивовано на мене глипнув.

– Хіба мотивація клієнта належить до сфери твого бізнесу? – Почувши це, я зрозумів, чому за ним закріпилася репутація сноба, який дметься, мов жаба на корч. Але в його запитанні я вчув ще й тонкий проблиск гумору.

– Скажу тобі так. Якби тобі потрібна була зубна щітка, я б ні про що не питав. Просто назвав би ціну. Бо, розумієш, зубна щітка – нелетальний тип зброї.

– А тебе летальна летальна зброя сильно парить?

– Так.

До нас летів бейсбольний м’яч, заклеєний ізоляційною стрічкою, і Енді, обернувшись, швидким, котячим рухом вихопив його з повітря. Тому руху сам Френк Мальцоне[11] позаздрив би. Енді блискавично жбурнув м’яч туди, звідкіля він прилетів (збоку здавалося, що зробив це одним порухом зап’ястка, швидко, легко й невимушено, однак у цьому кидку вгадувався сякий-такий професіоналізм). Я бачив, що за нами одним оком спостерігають багато людей, займаючись своїми справами. Вартові на вежі, імовірно, теж стежили. Без зайвої скромності скажу, що в кожній тюрязі є арештанти авторитетні, на малу в’язницю