Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пані Сапсан насупила брови.
– А ти врятував наші… зади, – відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. – Ми тільки повернули борг.
– Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.
Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:
– Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.
– Ми теж тебе любимо! – вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.
– Ми дуже щасливі, що ми тут, – сказала Клер.
– А не в Диявольському Акрі, – додав Горацій.
– Ми завжди будемо дуже весело проводити час! – проспівала Олівія.
– Пробач, ми зламали частину твого будинку, – озвалася Бронвін.
– Що означає «ми»? – запитав Єнох.
– Не можу дихати… – Я хапнув ротом повітря. – Сильно здавили…
Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:
– Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?
Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.
– Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, – так ми тут не всі.
Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.
– Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.
Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:
– Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.
Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.
– Вона не мертва, ти ж знаєш, – продовжив він.
– Сподіваюсь, це правда.
Він із викликом глянув мені просто в очі:
– Не мертва.
– Окей. Не мертва.
– Я дуже сумую за нею, Джейкобе.
– Ми всі сумуємо, – відказав я. – Я не забув її й ніколи не забував.
– Вибачення прийнято, – сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.
– Повірте мені, – озвався Мілард за мить, – це був прогрес.
– Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, – промовила Емма. – Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.
– А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? – спитав я.
– Я оцінив би це як малоймовірне, – відповів Мілард.
Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.
– Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, – повідомила вона тихо. – Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.
Мілард зітхнув:
– Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.
– Я теж так думаю, – сказав я. – А ніхто не пробував шукати її… м-м?..
– Її тіло? – спитав Мілард.
– Міларде, будь ласка, – обурилася директорка.
– Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?
– Просто розмовляй тихіше, – шикнула на нього пані Сапсан.
Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.
– Падіння, яке, можливо, убило Фіону, – продовжив Мілард, – сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.
– Я от усе думаю, чи проводити поминки, – промовила пані Сапсан. – Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…
– Він навіть не приймає більше нових бджіл, – зауважив Мілард. – Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.
– Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, – висловив я надію.
І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.
Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.
– О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.
Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.
– Дев’яносто чотири шістдесят, – пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: – О, блін! Портман?
– Джастін! Овва!
Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.
– Гарно виглядаєш, – продовжив він. – Тобі, типу, вже краще?
– Ти про що? – поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)
– Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.
– А-а… ні, – відповів я. – Я в порядку.
– Правда, – кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. – Бо те, що я чув, було…
Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.
– Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?
Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:
– Щось таке. Тримай бабло.
– Із дівками? – Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. – Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…
Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.
– Пробач, це мої особисті справи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.