Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Жіночі трусики виглядали ось так:

Одна з перших речей, яких Двейн ще хлопчиком навчився у школі, фактично був віршик, який він мусив викрикувати, якщо випадково побачить на май­данчику дівчачі трусики. Його навчили інші хлопчики. Ось цей віршик:

Англію бачу, Францію бачу в книжках,

А дівчинку малу я бачу в трусах!

Коли 1979 року Кілґор Траут отримував Нобелівську премію з медицини, він проголосив:

— Кажуть, що не існує такого явища як проґрес. Той факт, що людські істоти тепер єдині тварини, які зали­шилися на Землі, видається мені доволі непевною перемогою. Ті з вас, хто ознайомлений з моїми поперед­німи друкованими працями, зрозуміє, чому я особливо тужив, коли загинув останній бобер.

Проте коли я був хлопчиком, цю планету населяли два чудовиська, і сьогодні я святкую їхню загибель. Вони прагнули знищити нас або принаймні зробити наше життя безцільним. Вони наблизились до успіху. Вони були жорстокими супротивниками, а мої друзі, бобри, такими не були. Леви? Ні. Тигри? Ні. Леви і тигри майже весь час дрімали. Чудовиська, яких я назву, ніколи не дрі­мали. Вони населяли наші голови. То були свавільні бажання — жадоба золота і, спаси господи, прагнення вхопити поглядом трусики дівчинки.

Я вдячний, що ці бажання такі сміховинні, бо вони навчили нас, що людська істота може повірити в будь-що і поводитись пристрасно, керуючись цією ідеєю — будь-якою ідеєю.

Тож тепер ми можемо збудувати безкорисливе суспільство, присвятивши безкорисливості те шаленство, з яким ми колись віддавалися золоту і трусикам.

Він зробив паузу, а тоді прочитав з перекошеними губами початок віршика, якого хлопчиком навчився вигукувати на Бермудських островах. Віршик був тим зворушливіший, адже згадував дві країни, що вже не існували.

— Англію бачу, — казав він, — Францію бачу…

Насправді жіночі трусики на час історичної зустрічі Двейна Гувера і Траута вже стрімко знецінилися. Ціна золота все ще зростала.

Фотографії жіночих трусиків не вартували того паперу, на якому вони друкувалися, і навіть високоякісні кольорові відео розчахнутих бобриків не мали попиту на ринку.

Був час, коли примірник найпопулярнішої Траутової книжки «Чума на колесах» приносив аж дванадцять доларів — завдяки ілюстраціям. Тепер її пропонували за долар, і люди, які платили хоча б стільки, робили це не через картинки. Вони платили за слова.

Слова в цій книжці, до речі, були про життя планети, що вмирала, на ім’я Лінґо-Три, чиї мешканці нага­дували американські автомобілі. Вони мали колеса. В рух їх приводили двигуни внутрішнього згорання. Споживали вони викопне пальне. Однак їх не виготовляли. Вони розмножувалися. Вони відкладали яйця, в яких були маленькі автомобільчики, і ці немовлята дозрівали в озерцях нафти, що витікала з дорослих двигунів.

До Лінґо-Три навідувались космічні мандрівники, які виявили, що створіння вимирають ось чому: вони зруйнували ресурси планети, зокрема її атмосферу.

Космічні мандрівники не здатні були багато запропонувати щодо матеріальної допомоги. Автомобільні створіння сподівалися позичити трохи кисню, а також попросити відвідувачів перенести хоча б одне яйце на іншу планету, де воно могло б вилупитись, де автомобільна цивілізація могла б відновитися. Але найменше яйце важило сорок вісім фунтів, а самі космічні мандрівці були зростом лише дюйм, а їхній космічний корабель був навіть менший за взуттєву коробку землян. Мандрівники прилетіли із Зельтольдімару.

Представником від Зельтольдімару був Каґо. Каґо сказав:  єдине, що він може зробити, — це розповісти іншим у Все­світі, якими прекрасними були автомобільні створіння. Ось що він сказав усьому тому мотлоху, що ржавів, в якого закінчився бензин: «Вас не стане, але про вас не забудуть».

Ілюстрацією до оповіді в цьому місці були дві малі китаянки, на вигляд близнючки, які сиділи на дивані з розведеними ногами.

Тож Каґо і його смілива ко­ман­да зельтольдімар­ців, всіх до одного гомосексуалів, мандрувала Всесвітом, оберігаючи живу пам’ять про автомобільні створіння. Нарешті вони прибули до планети Земля. З усією простодушністю Каґо розповів землянам про автомобілі. Каґо не знав, що людських істот так само легко, як холера чи бубонна чума, могла косити одна-єдина ідея. На Землі не існувало імунітету від божевільних ідей.

І ось тут, за словами Траута, була причина, чому людські істоти не могли відкидати ідеї через те, що ті погані:

— Ідеї на Землі були ознаками дружби чи ворожнечі. Їхній зміст не мав значення. Друзі погоджувалися з дру­зями для того, щоб виразити приязнь. Вороги сперечалися з ворогами для того, щоб виразити ворожість.

Ідеї, яких дотримувались земляни, не мали значен­ня впро­довж сотень тисяч років, оскільки люди і так нічого не могли з ними зробити. Ідеї з однаковим успіхом могли бути ознаками будь-чого.

Навіть існувала приказка про марність ідей: «Якби бажання були кіньми, жебраки їздили б верхи».

І тоді земляни винайшли інструменти. Раптом злагода з друзями могла стати певним самогубством, а то й чимось гіршим. Але вони й далі погоджувались, не заради здоро­вого глузду, ввічливості чи самозбереження, а задля приязні.

Земляни і далі були приязними, коли натомість слід було думати. І навіть коли вони створили комп’ютери, щоб ті трохи думали замість них, вони спроєктували їх не так задля мудрості, як задля приязні. Тож вони були приречені. Жебраки-самогубці могли їздити верхи.

Розділ 3

За сторіччя після прибуття Каґо на Землю, згідно з Тра­утовим романом, усі форми життя на цій колись мирній, вологій і живильній блакитно-зеленій кулі вмирали або вже вмерли. Всюди валялися оболонки великих жуків, яких люди створили і яким поклоня­лися. То були автомобілі. Вони знищили все.

Маленький Каґо загинув задовго до того, як загинула планета. Він спробував виступити з промовою про поро­ки автомобіля в одному з барів Детройта. Але він був такий мацьопий, що ніхто не звернув на нього уваги. Він на хвилю приліг, щоб перепочити, і п’яний робітник з автозаводу подумав, що це сірник. Він убив Каґо, кілька разів чиркнувши ним об барну стійку.

До 1972 року Траут отримав лише один лист від фана. То був лист від ексцентричного мільйонера, який найняв приватну детективну аґенцію, щоб з’ясувати, хто такий Траут і де він живе. Траут був такий непомітний, що пошуки коштували вісімнадцять тисяч доларів.

Лист від фана дійшов до нього в його напівпідвалі в міс­ті Когосі. Написаний він був від руки, і Траут зробив висновок, що авторові років десь чотирнадцять.