Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Скайлер прохолодно киває та відвертається.
Я повільно видихаю. Не впізнав…
- Ми раді тобі, - спішно вітаюся, щоб не викликати підозр у батьків. Голос же зрадливо тремтить, видаючи хвилювання.
- Говори за себе, - бурчить Зак, і розвертається, щоби піти.
- Зак, - батько зупиняє його загрозливим тоном, - я про що говорив з тобою?
- Так, Скайлер, не звертай на нього уваги, - відмахується рукою мама, підштовхуючи хлопця до сходів, - він освоїться і не поводитиметься як невихований бовдур, правда син?
Зак нічого не відповідає. Засовує руки в кишені та спирається на стіну, висловлюючи бойкот.
- А де Ейдан? – схаменується мама.
- Я тут, - гукає брат, з тупотом влітаючи в хол і ледь не врізаючись у неї. Правда відразу бентежиться, побачивши поруч Скайлера, - Ось.
Несміливо простягає свій старанно виведений шедевр. Вийшло насправді чудово. Він увесь ранок намагався довести машинку до ідеалу. Разів п'ятнадцять комкав листки і викидав варіанти, які вважав непридатними. Малював, малював, поки нарешті не залишився задоволеним результатом.
Хлопець опускає сумку на підлогу та бере подарунок. Уважно дивиться на листок, поки я намагаюся зіставити образ, який переслідує мене в кошмарах, і цей, що стоїть переді мною.
- Сам намалював?
Здригаюсь, впізнаючи тепер і низький тембр голосу. Під шкірою хвиля електричних імпульсів мчить, повертаючи мене на кілька довгих миттєвостей у ту саму клоаку, закарбовану в пам'яті.
Ейдан зніяковіло киває.
- Це тобі. Мене Ейдан звуть.
– А мене Скай, – «Скай», згадую звернення його друзів… – Мені подобається. Можна ще спойлер додати і трансформуєш її в спортивну, - підморгує Ейдану, від чого риси його обличчя на коротку мить пом'якшуються, але залишаються при цьому такими ж серйозними.
Я хмурюся.
Малюк відкриває рота, ніби дивуючись чому сам не здогадався і плескає себе по лобі відкритою долонею.
- Точно. Додам.
Вихоплює малюнок і мчить назад у вітальню.
- Ходімо, я покажу тобі кімнату, а за кілька годин буде вечеря, - продовжує кружляти навколо новенького мама.
Переводжу на неї погляд, раптово усвідомлюючи, що саме на нас звалилося.
Вона виглядає такою щасливою. Ось уже кілька років, як мама просила батька всиновити дитину з інтернату, але тато навідріз відмовлявся. Яке ж було її щастя, коли він раптом погодився. Щоправда, дітей відмовників завжди знайти дуже складно. А брати тих, кого будь-якої миті можуть забрати рідні батьки назад, батьки не хотіли. Залишався лише цей Скайлер та дівчинка дванадцяти років, чиїх батьків посадили за вбивство. Вибір упав на Скайлера. Поки ми були в Європі батьки вже кілька разів з ним зустрічалися, перш ніж оформити документи офіційно.
Боже, якби я тільки впізнала його раніше, я зробила б усе, щоб вони всиновили будь-кого, крім нього… Чого тепер чекати? Він захоче винести речі з нашого дому, чи…?
Проводжу очима маму, що проходить повз, з хлопцем і різко відходжу в бік, ніби він носій чуми.
- Ну що, Лів, як тобі Скайлер?
Батько обіймає мене за плечі і веде у бік вітальні. Розтягую губи у фальшивій посмішці, а в самої пульс зашкалює.
- Начебто нічого. Постараємося потоваришувати.
- Постарайтеся. Зак, я й тобі це говорю, - не відриваючи від мене погляду, піднімає тон батько, привертаючи увагу Зака.
- Навіщо? Створити ілюзію щасливої ​​родини, як це робиш ти?
Тато різко зупиняється і шумно видихає, змушуючи при цьому гальмувати і мене.
- Я взагалі людині нове життя забезпечив.
- Щоб забезпечити цим собі додаткові голоси в сенаті.
- Послухай мене, щеня, - не витримує звинувачень тато, - тримай свої висновки при собі. І не лізь куди тебе не просять, не доріс ще висновки робити.
- Тату, не звертай на нього уваги! - Я хапаю батька за лікоть і тягну на себе, при цьому полоснувши брата гнівним поглядом. - Ходімо, розкажеш, як усе пройшло!
Зак відштовхується спиною від стіни і збігає вгору східцями, надаючи нам можливість почути як голосно грюкають двері його кімнати.
Я стискаю зуби. Тільки цього разу не через його витівку, а від того, що сама розгублена. Тато з мамою такі щасливі, думають, допомогли хорошому хлопцеві, стільки зробили, щоб офіційно прийняти його в нашу родину.
Якби вони тільки знали, чим він займався, або все ще займається. Може варто їм все ж таки розповісти?

І тоді що? Вони його проженуть, повернуть до інтернату. Він озлобиться, візьме з собою своїх же друзів і можна тільки уявити, у що виллється його помста моїй родині.