Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Через півроку
- Привіт, Лів, ви вже повернулися? - щебече в трубку дзвінкий голос Тари.
Ми не бачилися з нею майже два місяці, за які я встигла страшенно скучити.
- Так, ще вчора.
Поставивши телефон на гучний зв'язок, я збираю волосся у хвіст. Незважаючи на те, що післязавтра початок навчання і наближається осінь, поки ще на вулиці стоїть обтяжлива спека.
- Тоді я не зрозумію, чому ти ще не в мене? - обурено летить із динаміка.
- Завтра побачимось. Сьогодні у нас грандіозна подія.
– Яке це?
- Розкажу завтра.
- Тааак, - судячи з тону, Тара вже готується виїхати до мене і витрусити всю правду, - Лівві, або ти зізнаєшся що відбувається або накривай на стіл.
Я посміхаюся, прибираючи гучний зв'язок і прикладаючи телефон до вуха. Залишившись задоволеною своїм відображенням у дзеркалі, виходжу зі спальні.
- Сьогодні не можу. Занадто нервую з цього приводу. А ось завтра приїжджай хоч із самого ранку.
- Хммм, - на секунду в трубці повисає мовчання, після якого тон подруги змінюється на хитро-солодкий, - а я вчора Роя бачила.
Пригальмовую на сходах, відчуваючи, як губи машинально роз'їжджаються в посмішці. Знає ж, як привернути мою увагу, пронира.
– І як він?
- Ооо, можу сказати з упевненістю, що твоя в нього закоханість тільки зросте у геометричній прогресії.
Серце солодко стискається. Пам'ять разом з фантазією як у фотошопі роблять образ хлопця, в якого я була закохана останній рік, додаючи до того прототипу, якого я пам'ятаю нові фарби. Може він став вищим? Ще привабливіше? Ні це не можливо. Він і так зразок ідеального хлопця. Високий, темноволосий, на підборідді невелика ямочка.
- Тепер твоя черга, - витягає мене з надр власної пам'яті пронизливий голос.
Я починаю сміятися.
- Ні, не вийде.
- Це не чесно з твого боку помахати солодкою ватою перед дитиною і не дати навіть шматочка.
- Нічого, впевнена, дитина доживе до завтра без солодкого, - продовжую свій шлях і вже за кілька секунд заходжу до вітальні.
Зак, схрестивши ноги, валяється на дивані і літає пальцями по екрану телефону. Знов у кросівках. От що за людина? Підходжу і шльопнувши його по щиколотці, вказую пальцем на підлогу.
Старший брат закочує очі, але ноги опускає. При цьому демонстративно губами вимовляє «вибач, матуся», за що відхоплює від мене ще й потиличник.
- Все, Таро, я маю йти. Завтра чекатиму.
- Злюка. Я не приїду. Хоча ні, приїду та висловлю тобі свої обурення в обличчя!
Вона скидає перша, а я з усмішкою кладу мобільний на стіл. Знаючи любов цієї дівчинки до мене насамперед що вона зробить завтра – це задушить в обіймах. А вже потім душитиме за те, що не розповіла найголовнішого.
- А я мушу полюбити його так само, як і вас із Заком?
Помітивши, що я завершила розмову, мій молодший брат Ейдан із хвилюванням заглядає мені в очі, перш ніж продовжити малювати.
Сідаю навпроти нього і тріплю його коротке м'яке волосся.
- Ні звичайно, не повинен. Але постаратися збудувати нормальні відносини буде з нашого боку правильно. Батьки дуже на нас сподіваються.
- Мені трохи страшно, - зізнається мій семирічний братик, - краще б він був мого віку. Ми могли б разом грати.
– А я тобі на що? – підключається до розмови Зак, відкладаючи мобільний.
Прокинувся.
Старший брат підводиться з дивана і підсідає до нас за стіл.
Ревниві нотки в його голосі розчулюють. З того часу, як він дізнався, що в нашій родині з'явиться ще один брат, у нього ніби тумблер надмірних ревнощів увімкнувся.
Коли ми виїжджали до Європи ми й не припускали, що після повернення на нас чекатиме аж такий сюрприз.
Щоправда, сюрпризи люблять далеко не всі, як свідчить практика. Сьогодні день Х, і кожен із нас готується до зустрічі по-своєму. Ейдан малює малюнок, Зак щосили робить вигляд, що його це ніяк не стосується, а я… я поки не зрозуміла як я себе відчуваю. В мене вже є один старший брат. Тепер буде другий. Хоча його й старшим – то не назвати, бо ми однолітки, та все ж. Мені і страшно, і цікаво водночас.
- І з тобою також, - відповідає Ейдан, ретельно виводячи колеса машини. - Уявляєш, ми будемо трьома братами. Це класно.
- Який він нам брат? - пирхає у своїй манері Зак із зневагою розглядаючи намальовану машинку.
– Офіційно вже брат, – нагадую я.
- Брат у мене Ейдан, а цей жебрак ніколи не стане моїм братом.
- Зак! - Шикаю я, - Перестань! Ти не маєш права так називати людину.
Він тільки очі у відповідь закочує.
- Не чекав такого від батька. Начебто рейтинг собі в інший спосіб не міг підняти.
Ошаліло дивлюся на нього. Що за маячня?
- Батько зробив це не через рейтинг, а щоб допомогти.
Губи брата роз'їжджаються в неприємній єхидній усмішці і тепер уже він тріпає мене по волоссю, так само як я кілька хвилин тому Ейдана.
- Наївна ти моя сестричка. Твої рожеві окуляри настав час знімати, інакше так і бачитимеш людей у ​​нудотно сяючій аурі.
Роздратовано скидаю його руку.

- А ти через свої чорні окуляри бачиш надто багато негативу. Будь добрішим, Зак.
На вулиці лунає шум автомобіля, що під'їжджає, саме коли він збирається щось мені відповісти.
Приїхали...
Разом з тим, як наростає шум, обличчя Зака ​​напружується, а погляд стає важким.
Стискаю його руку.
- Я благаю тебе, будь гостинним.
Ейдан хапає зелений олівець і кинувши зляканий погляд у вікно, швидко починає розмальовувати своє творіння, поки я встаю з-за столу.
Серце трохи збоїть, передчуття зустрічі підганяє вперед. Фотографію хлопця я вже бачила, батьки надсилали в месенджері, але там розглянути складно було через те, що він стояв у толстовці з накинутим капюшоном та на обличчя падала тінь.
Сподіваюся, ми потоваришуємо. Не хотілося б, щоб у сім'ї почалися непорозуміння. Батькам і Зака ​​вистачає з його постійними вибриками.
Головне, щоб цей хлопець не підвів довіру мами, бо вона дуже чекала цього дня. Вчора весь день металася по хаті, не знаючи, за що схопитися і де ще витерти пилюку. Навіть клінінгову службу не викликала – все сама.
Хвилювання змушує кров бігти швидше венами, але я не дозволяю пульсу сильно розгулятися. Справді, хіба може статися щось погане?
Двері відчиняються, саме тоді, коли ми з Заком підходимо.
- Діти, - схвильована мама спішно входить першою, за нею батько і останнім - він, мій новий брат, - знайомтеся, це Скайлер.
Я завмираю. У пам'яті оглушуючим вихором проноситься невиразний образ, який надовго засів у моїй пам'яті, не дозволяючи більше ходити пішки.Тиски міцно стискають серце, стискаючи його металевими прутами, а я неусвідомлено тягнуся рукою до шиї, бо повітря не проштовхується в легені.
Хлопець байдуже киває у відповідь, пройшовшись рівним поглядом по Заку, а потім по мені. Перший порив - відвести погляд, злякано втиснувши голову в плечі. Це я й роблю, але вже за мить знову дивлюся на нього. Нутрощі зводить, звертаючи у вузол, але він просто відвертається, ніби не впізнає зовсім. Бачить уперше… А може, й справді не впізнає? Тоді було темно, дощило. Та й хто я для нього? Одна із сотень, у кого він із його дружками віджали мобільний та сережки.
- Це Зак, - знайомить тато з братом.
А я не можу відірвати від нього погляду. Намагаюся зрозуміти реальність це чи моя хвора фантазія. Може, я помилилася, і він зовсім не той, на кого я подумала?
Уважніше обводжу хлопця очима.
Високий, підтягнутий. Волосся світле, коротке, риси обличчя жорсткі. На обличчі ні натяку на посмішку чи дружелюбність. Швидше стримана байдужість.
Прямо як у того.
– А це Олівія, – продовжує знайомити мама.
Скайлер поправляє спортивну сумку на плечі, при цьому його погляд зупиняється на мені. Світлі очі ковзають по моєму волоссю до самих кінчиків, і уважно вивчають обличчя.
«Можеш повернутися, я не тримаю. Попросиш і вони, можливо, віддадуть тобі його. Тільки попросити треба буде дуже добре»
Виразно спливає у пам'яті під вагою погляду сіро-блакитних очей. Очей кольору неба перед грозою. Я нервово ковтаю. Це однозначно. Цей погляд я запам'ятала надовго. Поверхневий, трохи похмурий, але абсолютно байдужий до мене та моєї долі. Підкидаю підборіддя і відкрито дивлюся йому прямо в обличчя. Я не боюся тебе, транслюю подумки. Це моя територія і тепер… боже мій… тепер він мій брат? Раптом доходить до моєї свідомості.
"Не боюся" це звичайно необачно. Вузол у шлунку стягується все сильніше.