Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

дуже довгого мовчання. – Нехай тіки місяць на ущерб піде, нехай тіки нічки трохи темнішими стануть. Днів за десять повернуся, може раніше. Зразу по Ламмасу, у перших днях серпня. Не турбуйся. Землю і воду переверну, але вивідаю все. Як хто шо про ту панну знає, ти теж те взнаєш.

– Дякую, Мільво.

– Десять днів… Ґвинблейдде.

– Я Ґеральт, – простягнув він руку.

Вона потиснула без вагання. Сильно.

– Я – Марія Баррінг.

Кивком і тінню посмішки він подякував за щирість: знала, що оцінив її.

– Будь обережна, прошу. Ставлячи запитання, дивися, кому їх ставиш.

– Не переймайся.

– Твої інформатори… Ти їм довіряєш?

– Я нікому не довіряю.

* * *

– Відьмак у Брокілоні. Серед дріад.

– Як я і припускав. – Дійкстра сплів руки на грудях. – Але добре, що воно підтвердилося.

Він помовчав хвилинку. Леннеп облизнув губи. Чекав.

– Добре, що підтвердилося, – повторив шеф таємних служб королівства Реданія, у задумі, наче собі самому. – Завжди краще мати впевненість. Ех, якби ще виявилося, що і Йеннефер із ним… Немає із ним чародійки, Леннепе?

– Прошу? – Дізнавальник здригнувся. – Ні, ясновельможний пане. Немає. Що накажете? Якщо хочете його живим – виманю з Брокілону. Якщо ж він миліший вам мертвим…

– Леннепе. – Дійкстра підвів на агента холодні блідо-блакитні очі. – Не будь таким завзятим. У нашому фахові завзятість невигідна. І завжди – підозрілива.

– Пане, – Леннеп трохи зблід, – я тільки…

– Знаю. Ти тільки питав, що я накажу. Наказую: залиш відьмака у спокої.

– Як накажете. А що із Мільвою?

– Її також залиш у спокої. Поки що.

– Як накажете. Можна йти?

– Іди.

Агент вийшов, обережно й тихенько зачиняючи за собою дубові двері кімнати. Дійкстра довго мовчав, втупившись у купи мап, листів, доносів, протоколів дізнань і вироків смерті, що завалювали стіл.

– Орі.

Секретар підвів голову, кашлянув. Мовчав.

– Відьмак у Брокілоні.

Орі Ройвен знову кашлянув, мимоволі заглядаючи під стіл, у напрямку ноги шефа. Дійкстра помітив той погляд.

– Вірно. Того я йому не забуду! – гарикнув. – Я два тижні через нього ходити не міг. Втратив обличчя перед Філіппою, мусячи, наче пес, скиглити й просити про її холерні чари, бо інакше я б шкутильгав досі. Що ж, сам винен, недооцінив його. Найгірше те, що зараз я не можу йому відплатити, дістати до його відьмацької дупи! Сам я часу не маю, а своїх людей для приватних справ використовувати не можу! Вірно ж, Орі, не можу?

– Кхи… кхи…

– Не кашляй. Знаю. Ах, до диявола, як та влада розбещує! Як спокушає, аби нею скористатися! Як легко забутися, коли її маєш! Але коли забудешся раз – то кінця вже не буде… Чи Філіппа Ейльгарт усе ще сидить у Монтекальво?

– Так.

– Бери перо й каламар. Продиктую тобі листа до неї. Пиши… Зараза, не можу зосередитися. Що то за проклятущі верески, Орі? Що там діється на плацу?

– Жаки обкидають камінням резиденцію нільфгардського посла. Заплатили ми їм за те, кхи-кхи, як мені здається.

– Ага. Добре. Прикрий вікно. Завтра нехай жаки підуть обкидають філіал банка ґнома Джанкарді. Відмовив той мені в розкритті таємниці рахунків.

– Джанкарді, кхи-кхи, переказав чималі гроші на військовий фонд.

– Ха. Тоді нехай обкидають ті банки, які не переказали.

– Усі переказали.

– Ото ти нудний, Орі. Пиши, кажу. Люб’язна Філіппо, сонце очей моїх… Зараза, завжди забуваю. Візьми новий аркуш. Готовий?

– Так, кхи-кхи.

– Дорога Філіппо. Пані Трісс Мерігольд переймається щодо відьмака, якого вона телепортувала з Танедду у Брокілон, роблячи з того факту чималу таємницю, навіть переді мною, що було для мене по-справжньому боляче. Заспокой її. Відьмак почувається вже непогано. Вже навіть почав посилати з Брокілону емісарок із завданням розшукувати сліди княжни Цірілли, особи, яка так тебе цікавить. Наш приятель Ґеральт, схоже, не знає, що Цірілла у Нільфгарді, готується до шлюбу із імператором Емгиром. Я зацікавлений, аби відьмак спокійно сидів у Брокілоні, тому намагатимуся, аби звістка про це до нього дійшла. Написав?

– Кхи-кхи, «до нього дійшла».

– З абзацу. Роздумую я… Орі, холера, витирай перо! Ми до Філіппи пишемо, не до ради королівської, лист має виглядати естетично! З абзацу. Роздумую я, чому Ґеральт не шукає контакту із Йеннефер. Не хочу вірити, що той афект, що межував із манією, вигас так раптово, незалежно від політичних уподобань його ідеалу. З іншого боку, якби це Йеннефер була тією, хто доставила Ціріллу Емгиру, і якби були цьому докази, то я охоче зробив би так, щоб докази ті потрапили відьмакові у руки. Проблема вирішилася б сама собою, я впевнений у тому, а віроломна чорноволоса красуня не знала б ані дня, ані години. Відьмак не любить, коли хтось тягне лапи до його дівчинки, Артауд Терранова добряче переконався у цьому на Танедді. Хотів би я вірити, Філь, що ти не маєш доказів зради Йеннефер і не знаєш, де вона ховається. Мені б сильно боліло, якби виявилося, що це чергова таємниця, яку від мене приховують. Я перед тобою таємниць не маю… Чого ти смієшся, Орі?

– Нічого, кхи-кхи.

– Пиши! Я перед тобою таємниць не маю, Філь, і розраховую на взаємність. Залишаюся у глибокому вшануванні, et cetera, et cetera. Дай, підпишу.

Орі Ройвен посипав лист піском. Дійкстра всівся зручніше, крутнув млинка великими пальцями сплетених на череві долонь.

– Та Мільва, яку відьмак посилає на шпигування, – заговорив. – Що ти про неї можеш сказати?

– Займається вона, кхи-кхи, – відкашлявся секретар, – перекиданням до Брокілону груп скойа’таелів, розбитих темерійськими військами. Виводить ельфів з облав і котлів, уможливлюючи їм відпочинок і формування наново у бойові командо…

– Мені не треба знання, доступного усім, – урвав Дійкстра. – Діяльність Мільви мені відома, зрештою, я маю намір її використати. Якби не це, я б давно кинув її на пожирання темерійцям. Що можеш сказати мені про неї саму? Про Мільву як таку?

– Походить вона, здається, з якогось завошивленого селища у Верхньому Соддені. Насправді вона зветься Марією Баррінг. Мільва – то прізвисько, яке дали їй дріади. На Старшій Мові воно значить…

– Шуліка, – урвав його Дійкстра. – Я знаю…

– Рід її від діда-прадіда – то мисливці. Лісовики, із хащами – запанібрата. Коли сина старого Баррінга забив лось, старий навчив лісовому ремеслу доньку. Як помер, мати знову вийшла заміж. Кхи, кхи… Марія із вітчимом не ладила і втекла з дому. Мала тоді, здається, шістнадцять років. Пішла на північ, жила з полювання, але лісники баронів життя їй не полегшували, вислідковували її і гнали, наче звіра. Тож вона почала гуляти у Брокілоні, і там, кхи-кхи, дістали її дріади.

– І замість пришити – приголубили, – буркнув Дійкстра. –